ALIXION 2024 UKRAINIEN GALICIA

Галльська міфологія. Alixion.



Збірка галльських казок.



Написання книги галльської міфології займе кілька років і кілька переписувань. він буде максимально наближений до стародавніх міфів і включатиме близько 1000 текстів (щоб повністю висвітлити проблему через кілька точок зору, філософські, релігійні, селянські оповідання... тощо).

На даний момент це не ідеально, особливо тому, що переписати забуту міфологію є великим викликом, але...але...ми дійдемо до цього, буде ставати все краще і краще).

З додаванням короткого змісту, виправленням орфографічних помилок і твором давнішої лірики вийде майже ідеально.

(Для всіх початківців письменників я можу сказати вам наступне: найвидатніші письменники світу завжди робили купу орфографічних помилок перед тим, як переписувати).

Усі ці маленькі історії потроху об’єднаються, щоб нарешті запропонувати справжні галльські історії.

По-перше, це передбачає використання основного, дуже простого стилю письма, потім я запропоную форми бардичного тексту, остаточну версифікацію, а чому б і ні, деякі тексти, написані повністю галльською мовою. Мати.


У будь-якому разі текст має належати до астралу, його моменти, його світанки та ночі приведуть текст до того, що має стати одою.

Перебудовуючи, я переконався, що існувало майже дві галльські релігії, які змінили одна одну. Тому мені доведеться реорганізувати тексти, щоб усе повернулося до початкової форми.

Я звертаю увагу на відповідні назви «стара релігія», «нове святилище» Лугуса, «поклоніння водам», а також частину, присвячену «духам» і церемоніям. Це те, що найбільше випливає з давньої організації галльського богослужіння.

Цілком можливо, дуже ймовірно, що світловий культ Лугуса (фізичний) був висунутий близько -500 після темної області (духовний). Залишається спільна основа, а саме Кернунос, три журавлі та область бика, яка перейшла до лева протягом останніх двох з половиною тисячоліть, щоб потім увійти у Водолія.

Це пояснює невідповідність дуже протилежних точок зору між божествами, які були очевидно схожими на початку. Це також означало б, що кожна велика яскрава чи темна частина випливає з розрахунку 2500 років кожна. Це важко зрозуміти, але це було б так логічно...
Галльська земля.
Галльська земля.



Резюме








Стародавня релігія.


Граселос і Гістрія на початку часів.

Тевтати.

Ланцюги Огміоса.

Дерево дня і дерево ночі.

Духовний центр.

Камінь у формі жорен.

Кернунос,

Таранукус,

Доннотарвос.

Три журавля.

Птахи.

Лугус і колісниця сонця.

Великий західний океан.

Тараніс, справедливість вовків.

Великі старці.

Котіс.

Пірен.

Змія і морський коник.

Острів посеред всесвіту.

Час зійшов на землю.

Abnobae.

Журавель і змія.

Канауос.

Королівство.

Калетос.

Три вершники.

Чотири вершники-охоронці.

Поїздка душі.

Чорний камінь.

Перше воскресіння.

Друга смерть.

Повернення короля.

Перевтілення дракона.

Кам'яні велетні.

Cosiio.

Граселос 2.

Каміння вічності.

Три кола.

Меч долі.

Вінець богів.



Поклоніння водам.


Боги і богині вод.

Еріу.

Борвос (Боруос).

БОЛВІН.

Експерименти.

Ерда.

Арнеметія.

Нантосуельта.

Трісцеле.

Петула.



Щит уімборі.

Deugdonoi.

Молодий пес війни.

Тараск.

Галльський кінь.

Чотири королі.

Голови п'яти царів.

Шостий король.

Сьомий король.

Останні три королі.

Храм чотирьох сонць і чотирьох місяців.

Ланцюг хмар.

Огміос старий лев.

Дух воїнів.

Бриганія, вірність.

Граннос.

Міжземля.

Король Драконів і Благодатний вогонь.

Місто Ys.

Хрестик.

Ерідан.

Річка-сок.



Нова святиня.




Дуньйо.

Небесні вершники.

Центаврій.

Есус, син дракона.

Сокира Есуса.

Артіоніс.

Ageïon.

Вершник дня і кабан ночі.

Самонос.

Ліра Агейона.

Барабан Агос.

Дусіос.

Кату-Бодуа.

Флейта Януарії.

Сім Сулевій.

Атесмеріос.

Гачок Атіса.

Карнікс, бойовий кабан.

Дерево предків.

Колиска зірок.

Кров дракона.

Мапонос.

Галльська помста.

Галльський півень.

Морський коник.

риба

Квітка світанку.

Чотири зерна і галльський Деньє.

Королівська лілія.

Крилатий плащ.

Ієрархія богів.

Толосендосос.

Рука дурнів.

Священні тварини.

Заєць.

Епона.

Дамона.

Нантос.

Ацесоніос.

Габенос.

Боруос.

Керіонос.

Sequana.

осінь

Бормос.

Маркос.

Магос.

Ларросон і Леріна.

Xuban.

Орчія.

Магіорикс.

Коза-єдиноріг.

Ворона.

Бардівські хроніки


Духи.


Стоячі камені.

Дукававіос.

Священне дерево.

Мова мертвих.

THEкриваве небо.

Uirocatos.

Священна посудина.

Священне тіло.

Аереда.

Дулловіос.

Лагодос.

Книга минулого.



Стародавня релігія.



Перед світом людей існував світ богів. Всесвіт первозданної чистоти, і саме вони створили нашу землю.



Граселос і Гістрія на початку часів.


Була вода, все покривала, скрізь тільки вода, потоки, течії, зі світу внизу, зі світу зверху, зі світу середини,

а потім були припливи,

І вода відійшла, а потім повернулася, так народився світ, у болісних конвульсіях породжуючи любов і ненависть між усіма істотами,




Далі був тільки грязюка великого болота,

Її називали Бауа дивною, чужинкою і новою,

Все покрило і нічого там не з'явилося,

І світ розколовся надвоє,

Було світло і темрява,

Uiri унікальна зелена правда і sonios, мрії в його тіні,

Був дух і матерія,

Вода і земля розділені,

Те, що було твердим, пішло в одному напрямку,

Граселос був богом спокою,

а те, що було рідиною, пішло в протилежному напрямку,

Histria була матір'ю всіх рухів,

Посередині розташований перший круглий острів,

Вона була схожа на високу гору,

Першими рослинами були камені, які росли прямо з боків,

Ці камені були вкриті мохом,

І малярійний острів набув смарагдово-зеленого кольору,



Тевтати.


Перший небесний дракон мав сестру Дану, богиню рослинності, тварин і родючості. Він народився серед очерету, що межує з великою рікою часу Ерідан. У зоряному дереві він вперше був представлений у вигляді величезного Тельця, сховища священного світла і вічності.

Тевтат, старший, генерував усі рухи в небі, він був величезним літаючим драконом, який тягнув за собою кілька зірок. Саме від нього походить Кернунос, бог людської свідомості.

Тевтат був мандрівником і завойовником, який перетнув небо, таким чином він пробудив усе життя на землі, забравши його подихом свого вітру. Він був батьком усіх галльських племен і батьком усіх богів на землі.

Чистота крові дракона, незаплямована, текла в жилах знаті Галлії.

Його священики дуже поважали його і остерігайтеся гніву небес, якщо люди розчарують його, їм було обіцяно, що небо впаде їм на голови і настане кінець світу. Дракон мав репутацію людини, яка сумлінно дотримується свого слова, як і очікувалося від його відданих. Він був бездоганним у своїй мужності військовим богом, батьком племені, відповідального за народження та смерть. Бути одним із його кровних нащадків означало, що одного разу, після смерті тіла, людина обов’язково буде перевтілена, життя повертатиметься, як сонце, що повертається щодня і щороку.

Спустившись на землю на чолі війська-завойовника, він отримав пару штанів, настільки влучний лук, що не міг промахнутися, а головною емблемою був півень. У своїй людській подобі він привів усіх кентаврів, що покинули Західну Європу, і завоював східні землі далеко, аж до Азії. Довгий час його порівнювали з грозовим вітром

Примор'я. На додаток до бойового півня, бог, який перейшов від ночі до денного світла і спустився серед людей через реінкарнацію, мав своїм символом дикого кабана, спустошителя битв його сестри, і лева досвіду, Огміоса.

Священики Тевтата організували міста завдяки знатності дракона. Скрізь у Галлії було багато руху, все робилося з усмішкою та динамічною силою священного характеру, і те, що було потрібно, було винайдено відповідно до дуже прагматичної організації. Це був час благородного дракона, батька всіх галлів.


Ланцюги Огміоса.


Старий Огміос знав усе про початок і кінець часів. Він був там ще до появи землі і нашого світу. Посеред всесвіту виросло дерево, і його листя, його гілки падали на всі боки. Деякі гілки були схожі на змій, щось на кшталт ліан, які всюди прагнуть зачепитися. Навколо дерева стояло багато різних тварин, дивлячись на його верхівки, і вони почули шипіння змій, тоді всі тварини оберталися колами, ніби прив'язані до цих звуків, що доносилися з високих гілок. Ми знайшли кабана, орла, собаку і навіть крокодила плюс усіх, хто шукав. На вершині дерева був лев, повний благородства, це був Огміос. І змії на гілках підкорилися йому, Огміос заговорив, і з його вуст вийшли ланцюги, щоб скувати всесвіт. Так собака, орел, кабан і крокодил не змогли втекти, ніби невидимі узи заважали їм піти. Одного разу люди почули слова старого лева і більше не могли їм повірити.робити. І так весь всесвіт почав обертатися навколо старого лев’ячого дерева, посеред якого було сонце. Спочатку чоловіки та жінки жили в темряві, але, чекаючи на мудрість старого оратора, вони дізналися, що всі їхні князі та вся вельможа, усі їхні герої матимуть силу та якості чотирьох тварин кожен.

Відтоді було сказано, що тепло життя тримає нас на землі і що Огміос тримає нас у своїх ланцюгах любов’ю, люттю, терпінням, розумінням і багатьма іншими речами, які зміцнюють людські узи.





Дерево дня і дерево ночі.


Півень заспівав уночі, сповіщаючи про день прийдешній,

З цього таємного моменту насіння розкололося надвоє, і з одного боку дерево мертвого минулого, з іншого — відроджене дерево, побачивши в центрі, виросло, як сонце. Таким чином з'явилися два обличчя різноманітності.

Вранці листя виросло і до полудня стало дуже великим. З теплого ранкового цвіту вдень утворилися деякі плоди. У вечір життя листя опало, вкриваючи землю втраченою молодістю. Коли темрява накрила цю душу, що піднімалася до неба, залишилися лише голі гілки. Дерево здавалося мертвим, але все ще приносило свої плоди, які танцювали на небесних вітрах. Коли ми поглянули вгору на листя над могилою, то побачили маленькі краплі світла та почули пташку, яка співає молитви, щоб заспокоїти мертвих. Кожна гілка, що все ще стояла, вела до зірки, а їхні форми вночі нагадували форми сезонних божеств минулого світла.



Духовний центр.


Посеред усіх лісів був зв’язок між усім живим. Люди чи тварини, квіти й листя, комахи, черв’яки й птахи, поєднуючи в собі життя в його чистому стані, усі мали невидимий зв’язок із центром живого світу. Невидима ланка зі світу світла, але все ж саме звідти всі черпали сиру силу жити й рости на землі.

Це було те, що називали «духовним центром», приховане від усіх гігантське дерево, стовбур якого сягав неба, а гілки сягали зірок. Навколо нього ріс священний плющ, який захищав його від нечестивого погляду Дусіо, бо брехня живилася мріями,

Вони не могли повернутися на це місце.

Тому була лише одна правда, і тисячі нападаючих брехень не могли її пробити.



Камінь у формі жорен.


Ми говоримо про кам’яні кола та їх використання для орієнтації, але ми забуваємо старий міф, де ми також говорили про великий камінь у формі жорен, який служив орієнтиром для шляхів стародавнього світу. Такий собі менгір, але набагато більший.

Цей камінь був би кинутий у море під час стирання стародавнього світу. Але він був величезний і не міг так зникнути. Це була лише історія, великий орієнтаційний камінь досі на своєму місці. Його форма, як стародавній кам'яний стог, була така ж, як у доброго стогу сіна. Трохи високий, але він сягає неба, а біля його основи тече джерело. Якби в стародавньому світі магів існував центр, я б побився об заклад, що він у цьому місці. Історії розповідають про події в певні ночі, крики, пісні та танці були б практикувані в цьому місці. І ми все ще говоримо про дуже стародавнього дракона, який час від часу прокидається і є джерелом вічної молодості, але це вже пізніше.





Кернунос.


Всередині гори було священне місце,

Воно було в центрі всесвіту,

У центрі землі проросло зерно,

Бог, який там стояв, був наполовину людиною і наполовину оленем,

Його світ був внутрішнім світом,

Його палац називався Айдубно,

Звідси течуть сім річок думки,

Саме звідти Кернунос побудував Андерос, Біту та небесний Альбіос,

Під час великого гніву з глибини,

З'явилися два розлючені дракони,



Таранукус



хвилювання вирувало в маршовому дусі часу,

Був Гарі гучний рев,

З уст бога вийшли три блискавки Анмани,

Він перетворився на двоголового сірого вовка,

Таранукус так сильно вкусив драконів, щоб роз'єднати істот,

таку значну хватку, тому що її щелепа була відома тим, що ніколи не відпускала хватку,

що дракони відійшли один від одного,

залишаючи центральну площу в спокої,

І була Тугіос ліва частина,

І була права частина, dixio,

І внизу була Аді, і зверху була Анат,

Він створив час, світло і темряву,

Він тримав одне око закритим, і на одній стороні світу впала ніч,

Минуло три дні, і поруч з богом з'явилися два великих оленя, один білий, а інший коричневий,

Два оленяпостійно протистояли один одному, але не шкодячи один одному,

Вони втратили звірство драконів,

Вони були благородними звірами, кожен з яких мав однакову силу,

Те саме чоловіче бажання нав'язатися,

І тут жодна тварина не відступила повністю,

Той, що праворуч, трохи відступив, потім знову рушив вперед,

Той, що ліворуч, то відступав, то знову йшов вперед,

Так народилася свідомість,

Баланс того, що було правильним чи ні,

Бог духу і свідомості зберіг свої роги у формі гілок,

По одному з кожного боку, і було шістнадцять гострих кінчиків,

Як і багато напрямків,

Серед рівноправних спадкоємців благородного дракона,

їх також називали «шипами сонячного дракона»,

І кожна з них веде до чогось особливого,

Як казали воїни давнини.



Ніч опустилась на бік заплющених очей,

На місці бурого оленя був темний бик, дуже великий, дуже важкий і дуже стійкий,

Він зіткнувся з білим оленем, щоб не дати йому просунутися,

Бику не сподобався лютий запал першої тварини,

Він пам'ятав все, що було придумано, щоб стати домінуючим,

Білий олень був творцем часу, що триває, Ілгумно Гала,

Чорний бик, який став пам'яттю Кернуноса, був названий Донном, тому що він належав до ночі Дани,

На його голові виріс третій ясний ріг, і ніч розділилася надвоє, а день залишився цілим,

Початок був у минулому,

Кінець буде майбутнім,

А посередині сьогодення,

Ось як винайшли пам'ять,




Доннотарвос.


Це було задовго до того, як світло Луга поширилося на всі племена Галлії. Тисячоліття тому, в часи кам'яних кіл. Ніч вічних часів, кажуть, що він оточений двома величезними зубрами, охоронцем входу до священного міста Веллаун, принцом ясності, наступником, призначеним усіма, єдиним і справжнім спадкоємцем престолу.

Уеллон дав своє ім’я острову на іншому кінці світу, і його світло там не могло згаснути. Плавучий острів у небі, на якому знаходиться гробниця великого короля минулого. Цей благородний зубр, цей стародавній бик, був охоронцем початку і кінця часів, охоронцем ночі та її божественного світла, яке ніхто не міг убити, тому що велетень був безсмертним у дереві зірок і сузір’їв. Таємне святилище, про яке люди повинні були не знати, тому що той, хто туди увійшов, не міг повернутися. Благородний бик був початком життя і смерті. Багато героїв збиралися вбити його і, мріючи про вічне життя, вони потрапили на благословенний острів, де панував мир і світло уеллонів. Цей знаменитий острів, який пізніше назвали Авалон і чиї поранені чи загиблі герої не могли повернутися до своїх власних тіл. Лише там було світло князів і вічна молодість, на острові над світами, місці близько до небес. Також здається, що саме тут знаходиться старе сакральне і духовне місто. Друїди, які знали це місце, мали миттєвий план побудувати там своє остаточне святилище, абсолютно нове місто, засноване на коріннях минулого. Місто Доннотарвос, три журавлі та Есус.




Три журавля.


Три журавлі полетіли у височінь,
Вони винайшли зірки і небесні музи,
Було три журавлі і було три крила,
І небо почало обертатися на собі силою цих крил,
Священний вітер розбудив землю,
Білий олень кілька разів вдарив язиками об землю,
Він рясно плює,
І великий червоний змій вийшов із ями в землі,
Він носив у собі кров, яка була холодною, але його укус палав, як пристрасний вогонь Андероса,

І тоді великий олень і бик поступилися місцем двом близнюкам серед ночі,

Бо ніч розділилась надвоє,

Перші, хто успадкував світ світла і тілесне життя тих, хто там перебував,

Місія другого полягала в тому, щоб панувати над темним світом, світом глибокої пам'яті та розуму,

А двоє молодих воїнів носили рогаті шоломи, тому що вони народилися серед ночі Тавра,

Перший народився вночі вранці,

Другий народився в вечірню ніч,

Білий олень залишився в Айдубно, в первозданному світлі з Тевтатом,

Батько всього, що існує у всесвіті, час,

Кожному з них дали колесо, щоб поділитися,

Білий і темний колір,

Обидві сторони колеса часу,

галльської вічності,




Птахи


Птахи на дереві часу.


Так грали місяць і сонце, ходили одна за одною зорі, вмираючи й відроджуючись у процесіях.

Дерево в центрі світу пустило коріння в центр землі.

Мудрі захоплюються невидимим і славлять богів, і одного разу один з них зрозумів, чому ці божества жили там, нагорі, у вигляді птахів.часто.

Плазуни повзають по землі, тому що їм бракує спритності розуму,

Люди простягають руки по всьому світу, сподіваючись одного дня полетіти, але на дереві часу єдині, хто по-справжньому розуміють речі, це завжди ті, хто дивиться на них зверхньо вниз, птахи. Ці невинні птахи, здатні пристосовуватися до небесних течій, пливуть на вітрах віків, граються з штормами і сміються над часом, що невблаганно минає. Жодна істота на землі не змогла б так добре адаптуватися, уникнувши тяжкості своєї душі. І ось одного дня один із них позичив свої крила невинній душі серед людей. Він навчився не падати знову і показувати своїм людям, де порятунок.

Міф розповідає, як зірки змінюють форму і як у вісім пір року політ птахів бачать по-різному.



Кернунос.



Вони були побудовані з восьми гілок, які росли з кожного боку на голові Кернуна,

І близнюки відповідали за їх переміщення по острівній планеті,

Молодий вовк, що прямує до перших ламосів, воїна світла й плоті,

У ньому була вся войовнича тваринність мисливців,

Крилатий кінь їхав до другого ламоса темного світу і живого духу,

У ньому була вся благородність войовничої думки,

Так почалася історія людей Галлії,

Як боротьба за життя.







Щороку журавлі прилітали в гості до світлої Біту,

Вони отримували новини,

гніздяться на високих деревах,

Потім вони повернулися на небо під час зими,

Ми дивилися на ці три зірки, що виходять із землі,

Влітку вони відпочивали на найвищому дереві,

Одного разу вони поклали туди яйце, відмінне від інших,

Воно було кругле, сріблясто-сіре, всіяне плямами й тінями,

Так з'явився місяць,

Це було перше яйце, але воно було як камінь,

Перший дракон розгнівався і відкрив яму в землі,

І плює в повітря камінь вогню зі світу пристрастей,

Такий блискучий, що запалював місяць,

І ось сонечко зійшло,

І запанувало світло на землі вдень і вночі,

Місяць мав минуле, теперішнє і майбутнє, успадковане від священних журавлів,

Сонце пішло за нею, і її гнів перетворився на любов,

Так почалася історія жінок,

Серія яскравих подій на нічному небі,

Як вічне відродження,

так з'явилася глибина,

І було до і після,

Одночасно як перед, так і спинка.









Спочатку на землі не було мешканців,

І тоді роги Кернуна виросли й пройшли крізь землю,

Ось так були гори, що сягали до неба,

Ці відростки були тверді, як камінь,

Деякі вийшли прямо з землі,

Ці довгі камені були витвором часу,

А потім на їх вершині з'явилися інші гілки,

Ось так виросло перше дерево,

Каміння, що сягало неба,

І були насіння, які повернулися до Галльської землі,

Інші дерева побачили світло,

Вони відрізнялися різними формами,

Були такі з ногами, головами,

Були деякі, що нагадували форми людей,

Це були старші,

Перші батьки і перші матері,

Обдарований великими знаннями про життя,

Вони носили темно-зелену зачіску,

І були вони вічні і численні,

Лугус і колісниця сонця.



Коли камінь кинули в небо, здавалося, що на ньому сиділа фігура людини,

Його звали Лугус, бог світла,

І саме він відкрив жінку, яка стояла на місячному яйці,

Її звали Едунія, принцеса світла місяця,

Вона була незайманою, тому що до неї ніхто ніколи не підходив,

Його живіт ставав більшим щоразу, коли він дивився на неї,

Їй знадобилося лише 14 днів, щоб народити,

І була йому дана кобила, щоб небо над землею бродила,

Камінь Лугус перетворився на колесо,

Тоді в божественній колісниці,

І кінь із обличчям людини був запряжений у колісницю,

Це було світло бога, яке вело його,

Кобила Едунія вигодувала всіх дітей світу завдяки своєму молоку, яке до них спускалося,

І двоє юнаків мандрували по землі галопом у небі,

Із сонцем Лугус зробив колесо для колісниці часу,

Він мав чотири частини, що робило його міцним,

Як чотири пори життя,

З місяця Едунія зробила собі жіночий щит,

Цей щит складався з чотирьох частин,

І воно місяць відбивало світло до землі, старі люди казали «це чотири сторони світу!».




Великий західний океан.


Отже, ми народилися, жили деякий час, а потім померли.

Саме життя було легким, яскравим, веселимде сумно, найчастіше весело. Життя - це тепло, як і тіло, і влітку нам жилося набагато краще, ніж взимку. Життя порівнювали з сонцем, яке перетинає небо духу. І тоді одного разу це сонце заходить і зникає, щоб потім відродитися. І було сказано, що кінець світу, кінець землі знаходився на заході, де був великий океан. Тут також знаходився кінець життя, душі померлих зникали, як сонце за обрієм, на заході. Це місце прозвали «океаном усіх штормів», тому що люди могли повертатися звідти. Саме там, на цих пляжах, можна було помолитися і прокласти міст через загробне життя, щоб поговорити з покійним. Центр світу був у галльській землі, ця країна, освітлена великим світлом Луга, її фізичний кінець був у хвилях заходу, там було звільнення, Дусії не могли туди піти, їх утримував на землі великий бог часу і духів, кернунос. Саме там, на горизонті величезного океану, в тіні землі жила богиня смерті й життя Морі.


Тараніс, справедливість вовків.


Справедливість вовків.


Тараніс зі словом грому був другим сином Кернуна, його дух був яскравим, як блискавка, його незворотне рішення змусило тремтіти небо і землю.

Вовки належали йому і за їхніми звичаями саме вони вершили правосуддя. Вони охороняли кордони як свою територію, вони билися з левами та ведмедями, щоб захистити своїх дітей. Таким чином, правосуддя Кернуноса здійснювалося людьми, найвірнішими своїм племенам, організованими у збройне військо, завдяки чому всюди на галльських землях панував порядок. Вони були царями лісів і рівнин, їх поважали всі звірі, всі люди теж.




Котіс.


Бог дикої чаплі був добре відомий у всіх галльських племенах, він був тим, кого називали «проекцією» через його дзьоб і спосіб, яким він виступав вперед. Тварина, про яку йде мова, не дуже думала, перш ніж діяти люто, вона була богом пристрастей нижнього світу, великого первісного болота. Котіс був богом перших, тих, хто був раніше інших, полум’яної волі воїнів, озброєних списами та дротиками. Він був богом боротьби, але не лише цим, тому що він також служив старим, які, як кажуть, були похилого віку та знаннями, і тут Котіс також втілив посилання на тих, хто, як кажуть, мав мудрість. Його нерухоме положення протягом годин і спосіб спостереження за навколишнім, безумовно, зробили його богом, який стежить за подіями. Так існував Котіс, охоронець і споглядаль красот і суворих правд, які його оточували. Хранитель пам'яті...


Пірен.


На іншому боці видимого світу був світ богів і божеств іншого світу, але деякі боги і богині жили на землі, а інші залишалися на небі, а також були божества підземного світу. Але те, що належало богам, вічність і всі плоди землі, не могло належати людям або лише тимчасово. Це було прокляття заради еволюції, все, що ми могли б любити на цій світлій землі, повинно одного дня зникнути і за чим сумувати. Один з тих, хто з неба, спустився на землю. Це було сказано про нього під час його перебування: «якщо він не знайде нічого, що любить, боги забудуть нас», це було про Огміоса. Боги вже знали всі переваги, і мало що могло їх приємно здивувати, їм потрібна була новизна, щоб існувати, і вони створили для цього чоловіків і жінок. Вони послали цю істоту світла, напівбога, на землю, щоб знайти найпрекрасніше, що є, якщо таке існувало, і повернути це їм.


Огміос спустився на землю і довго шукав найкрасивішу річ, він ходив дванадцять місяців і одного разу почув про гірську принцесу на ім’я Піренея. Говорили, що її краса була за межами розуміння, і ніхто, поглянувши на неї одного разу, не міг забути її пізніше. Її також називали Пірея, молода жінка з сильним темпераментом, дочка дня і ночі, вона була надзвичайно багата золотом і металами, якими переповнені потоки. Ці самі потоки, один з найбільших з яких носив назву змія. Огміос пішов у своє королівство і був здивований, що воно так близько до небес, деякі гори ведуть прямо до чистих і священних хмар, де ніщо не може бути зіпсовано. Вольовий бог зустрів Піренну на вигині долини і відразу ж був спокушений, одна річ була на цій землі прекрасніша за всі інші. Тому він почав розмову священною мовою богів, наказавши Піренеї слідувати за ним, благаючи її, коли вона відмовилася покинути свій грандіозний палац. Але вона цього не хотіласлідуйте, тому що ми не рухаємо гір, і Огміосу не вдалося її переконати. Зваблення Піренна підкорило серце напівбога, і оскільки він не міг залишатися там надовго, йому довелося піти, сумуючи, зустрівши ту, яку він ніколи не забуде. Усе має ціну на цій землі, крім мене, у якої її не було, — прошепотіла йому німфа. З їхнього кохання народився великий змій, який мчав зі схилів і зносив усе на своєму шляху: каміння, землю, дерева та необережних із величезним шумом, який було чутно за сотні кілометрів.

Піренейський палац досі на своєму місці, де він був завжди, і спокусливий дух гір ніколи не міг покинути його, сьогодні його називають «Піренеями».





Змія і морський коник.


У царстві мертвих жила велика богиня. Його трон охороняли три гігантські грифони, вони мали гачкуваті дзьоби, величезні пазурі та великі крила, які дозволяли їм літати по колу.

Ця богиня Моргана мала в своєму розпорядженні священну посудину життя і смерті, і її опікуни пішли в протилежному напрямку до часу живих. Ніхто не міг підійти до цього місця, не вмираючи повільно чи навіть швидше.

Кернунос приборкав стародавнього змія, який жив у плоті, і тепер він йому підкорявся.

Потім, побачивши, що всі створені ним істоти гинуть, він перекинув колесо часу, дерево, яке тримало світ разом. Сталася велика магія і пантера минулого і майбутнього напала на дух мертвих. Той, хто прийшов з крові дракона, просунувся по землі. Таким чином смерть була зупинена на мить, а потім змій увійшов у королівство, заборонене для живих. Велика богиня була здивована, але змія сподобалася їй, оскільки була чарівною. Таким чином змій увійшов на матір-землю, заборонену для людей, у місце, де жив перший дракон. І пробув він там цілу зиму, тому що в цьому місці завжди було спекотно, де полум'я і кипляча лава були ніколи меншими.

Потім Кернунос відпустив священне колесо, і час повернувся своїм звичним ходом. Влітку повернулася змія з-поміж світу, але змінилася, ще мала хвіст, але звилася, ще мала роги, але вони розгорнулися на голові. Його спина виросла, як крила та плавники, живіт був більш видатним, але голова нагадувала голову сухопутного коня. Змій, що вийшов із лона матері-землі, поступово перетворився на благородного морського коника, одного з нащадків дракона. Богиня смерті та життя була засмучена відходом морського коника до світу людей, і тоді вона залишила з собою одну з істот кернуноса, вона зберегла пантеру сьогодення своєю смертоносною магією.

Саме після цього епізоду, коли Кернунос і Моргана зустрілися, час чоловіків пішов в одному напрямку, а час жінок пішов у протилежному. Таким чином, цикли життя слідували за циклами смерті, і смерть породила нові народження живого світу. Люди жили, вмирали, потім відроджувалися.



Великі старці.



Завдяки цьому виросли стародавні,

Вони стали велетнями у формі тварин,

покриті листям і гілками, які їх захищали,

Навколо центрального дерева дванадцять великих старійшин утворили коло,

Перша галявина навколо велетенського дерева,

З неба йшли три промені світла,

І світ був просвітлений трьома різними способами,

Були води, ріки, озера і моря,

Була земля, гори і рівнини,

Було небо, хмари і вітер,

В центрі була сила дуба,

Життєздатність ясена,

І величність бука.

Дванадцять старійшин розділили землю, море і повітря,

Самі вони розділилися на дві частини: плоть і дух,

Так було бичаче дерево,

Левове дерево, кабаняче дерево, схоже на людину,

І всі форми творіння були на небі,

Той, що посередині, був майже схожий на людину.









Кругом була безодня небесна,

Там, де закінчувалися земні води, вони починалися.

Наути зайшли далеко і вже висадилися на інших островах і континентах.

Але подорожі не було кінця,

На край світу ми зійшли на зоряне небо,

Віднесені течіями, по яких пливли зорі.

Тоді було сказано, що всі вітри виходять з моря, і що якщо дерева танцюють, то це значить догодити богам і богиням, які сяють там.

І тоді ще говорили, що вітри ночі пестили щоки співаків неметону,

Тоді як дихання дня наповнило легені новонароджених галльських дітей.



День був для принца тим, чим була ніч для королеви,Одного бурхливого дня вона плакала на спустошеній землі, кажуть,

Князь світла перетворив ці сльози на барвисті колони,

Такими ми народилися,

Коли материнська біда перетворилася на радість,

У світанковому поті ранній ранок людства,

Сонце й місяць продовжували свій курс навколо острова, скрізь кишачи своїми нащадками.

Дванадцять дерев у всьому світі не перестають танцювати,

Ніби намагалися ходити,

Вони по черзі несли місячну перлину посеред своїх гілок.

У той час було сім променів кольорів,

Вони зробили міст до неба, щоб підтримати його,

Сім променів в оточенні високих білих хмар,

І було чотирнадцять юнаків і дівчат, народжених на кожному дереві навколо землі,

Вони були першими чоловіками і жінками,

Вони розділилися, щоб вшанувати сім колон, що підтримують небо.

На одному кінці мосту був хлопчик,

На інших кінцях згаданого мосту була дівчина.

Кожне дерево вибрало своїх представників з-поміж першонароджених,

Було 24, які були призначені керувати своїми,

Їх називали «племенами 12 дерев»,

Одне з цих дерев узимку, на 12-му місяці, набуло вигляду смерті,

І той, хто був серед світла, прийняв вигляд життя,



Острів посеред всесвіту.



На острові посеред світу ці первістки піднялися на гору,

Вони отримали доступ до великої чистоти, яка панує понад усе.

Не було темряви на вершині богів,

Всесвіт був розділений надвоє,

Але в цих небесних водах була вічна реальність,

Той, хто не може зникнути.

Вночі первісна богиня випромінювала свої вогні,

Як його нероздільна воля,

Звідти прийшло життя, яке осіло нижче, зійшло через проміння божественного світла.



У дванадцятому місяці року смерть з'явилася,

У небі навколо темні хмари закрили вид,

У великому болоті вийшов кіт на полювання,

Вона була одна, чиї очі пронизували темряву минулої ночі,

Довго шукала серед високих очеретів рік,

У тварини було по три гострих кігтя на кожній лапі,

І кидається вона на чорняві форми,

У його гніві ці срібні кігті розірвали чорні хмари,

На небі людському місяць пронизав хмари,

Потім з’явилася велика вершниця зі своєю катейєю,

Грізна зброя, якою був спис повернення, розірвала темні горбки на шматки,

Таким чином Едунія володіла люттю подвійного списа та щита світла,

Із залишилися хмар вона зробила зачіску,

І чоловіки і жінки землі народили своїх нащадків,

Це було воскресіння тіла,

Нові покоління, народжені з волі кота,

Щит містив символ чотирьох місяців,

Він був зв'язком між минулим і майбутнім,



Ми пов'язали щит і катею,

І стали вони символом матерів племені,

Тих, яких навіть смерть не зупинить,



Час зійшов на землю світлом Лугуса.


І рослини виросли, фермери наполегливо працювали, потрібно було розчищати поля, копати борозни, щоб покласти туди дорогоцінне насіння, а потім пішов дощ. Відтоді, безпосередньо перед святом Ганор, люди танцювали на багнистих полях, щоб змішати посів із землею. І тоді прийшов Лугус, зійшов з неба на землю, світло і тепло породили ріст. Саме в цей момент яскравого року ми зрозуміли, наскільки дорогоцінний час. Кернунос відродився з того світу, квітучі гілки обіцяли свої плоди. Але у людей, які старіють, також були дивні думки.

«Ми важко працюємо, але боги йдуть швидше за нас, добре очищена земля швидко повертається до дикого життя», — сказав він. І протягом усього світлового періоду посіви росли, але дикі та інвазивні рослини безперервно поверталися до нападу. Лугус приніс світло з неба в той самий час, коли люди боролися з диким життям і бур’янами, зводячи свої зусилля нанівець. Це ніколи не припинялося. Вони багато працювали, проти того, кого він обожнював, щоб вирощувати річні запаси.

Тому було сказано, що Лугус створив час на землі.




Abnobae.



Вони були нащадками великої богині-матері Яхе,

Предки казали, що в утробі богині,

Там були всі небесні води,

Всі течії всесвіту,

І в середині цього лежить наш світ у виношуванні,

Ось чому вони отримали владу долі,

Усі жінки були спадкоємцями Яхе,

Це Яхе народила молодого Морі,

Там, де починаються і закінчуються всі води,

Морі такРуська вежа породила Галлію священну гору,

Коли місяць плакав на каменях,

Світанкове сонце усміхнуло джерела світла,

Їх називали Niskae Kantae,

Гурт співочих німф,

І їхні слова об’єдналися, щоб утворити велику ріку життя,

Та, що тече між дванадцятьма деревами року,

Ніскі носили крила на спині і мали риб'ячий хвіст,

Їхня пісня присвятила слова кожній своїй гілці,

І почали рухатись дерева,

Вони утворили коло Галлії,

Так народилися Смарагдові сади,

Первісний світ, де мешкали феї абнобів,

Ось як прийшли Беліссама, Бріганія, Нантосуельта та їхні сестри,





Їх було багато, як зірок на небі,

Поливаючи кожну частину своїх територій своєю часткою світла,

Але вони не завжди були такими хорошими, як здавалися,

За те, що прийшла на землю зі скорботними сльозами місяця,

Три дні на місяць вони співали: «

Стережіться тих, хто приходить, щоб захопити землі абнобів,

Бо їх віднесуть шалені хвилі»,

Тоді всі жінки прийшли з трьома кігтями,

Їх називали «трьома святими дівами»,

Ті, хто в центрі, мали два крила великого орла,

Його дочка, яка була ліворуч від нього, несла в собі довершене минуле,

Друга його дочка, що була праворуч від нього, заплітала йому срібну косу,

Саме цією хмарною зачіскою вона захистила прийдешні моменти,

І прозвали її «спінером» майбутнього,

А тим часом велика вершниця в небо злетіла,

Вона приземлилася на вершині Галлії,

Його світло зійшло скрізь на галльську землю,

Цю богиню, яка прийшла, звали Епона,

Мати всіх вершників, що мандрують стежками,

Богиня коней була матір'ю галльських кентаврів, коней,

І вона виростила дітей завдяки місячному молоку,







Журавель і змія.


Три журавлі бродили по небу, закликаючи людей дивитися в небо. Вони завжди приходили й йшли разом, у формі польоту, дуже специфічній для мігруючих видів. Таким чином сповіщали про пори року та попереджали про зміни клімату. Три журавлі символізували час, вершину духовності та галльську магію. Один з них приземлився на землю, щоб зробити своє гніздо. Журавель минулого на самому початку зіткнувся зі змією, яка повзала завжди прилипаючи до землі. Змій первинних і тваринних інстинктів, звірства і найнижчих бажань. Тож вона взяла його в дзьоб і, на жаль, проковтнула. Відтоді люди народжувалися як тварини, і ті, хто не знав історії двох інших журавлів, не могли піднятися вище землі. Кажуть, тому діти ходять на четвереньках, перш ніж ходити з високо піднятою головою в хмарах.

Канауос.



Едунія зійшла на землю в образі Епони,

Коли світло зійшло з місяця,

І вранці світу Луг зробив те саме,

Світло сонця торкнулося землі в образі короля-воїна,

Його називали багатьма іменами,

Довга рука, тому що він міг торкнутися всього,

Довгий меч, бо в усьому був точний,

Канауос, молодий бойовий пес, який не знав, як зупинитися,

І багато інших,

І ось одного дня світло місяця і сонця зустрілися,

Від цього союзу спочатку народився син, потім ще 14 дітей,

7 дівчат з дуже різними характерами,

І 7 хлопчиків з такими персонажами,

То були золотокрилі Сулевії,

і важкі та мускулисті кентаври,

Один із них мав три обличчя,

І три волосини, що йому небо позичило,

Перш ніж він був блондин, коли він дивився на минуле і своє народження,

Червоний, як світанок і трамонт вдень,

А потім те, про що він ще не знав, було нічним коричневим,

Той, чиї форми ми ледве вгадуємо,









2 частина.







Королівство.



Ми кажемо, що немає короля без королеви, адже земля, море і небо – це вмістилища життя, жінки були гарантами майбутнього у галлів.

І тому без королеви життя королівства не може прорости.

У центрі світу — зародок королівства, навколо насіння — жінка, яка надає йому вбрання, духовної та фізичної краси, без якої не може обійтися жодна істота.

Ось де коштовності, що захоплюють тіла, проектуючи думки в світлому рефрені.



Це вмістилище всіх красот світу гарантує мир, розуміння, взаємодію. Попри всі труднощі, тільки вони володіють великою силою, ревниво оберігають її, захищаючи майбутнє, яким вони керують.

Саме королеви тримають драконів на відстані, вони також можуть їх звільнити.

Я б цього не зробивхвала надто релігійним коханцям, які мали звичку пожирати своїх самців, але жінка була вільною в нашому домі й слухалася лише себе.



Таким чином, галльський всесвіт народився від богині-матері, а його королівства були засновані дочками. Жінки народжували чоловіків і виховували їх, даючи їм молодість душі. Мужність, самопожертва і лють, фізична сила, відсутність страху створили репутацію галльських друнгеос. І саме серед них ми спостерігали появу королівських персонажів, систематично саме серед героїв обирали нових королів.

Так говорили в чоловічому середовищі, а в жіночому - зовсім інше.



Це було про одного з цих королів, кажуть, що одна з жіночих ліній вимерла, опіку над коштовностями довірили цьому чоловікові.

І ось одного разу, закохавшись у дуже вродливу селянку, яка проходила повз, він показав її їй, щоб дізнатися, чи вона божественного роду, тому що тільки одна з дочок богині могла отримати камінь душ. Ось як він пробудив дуже стару річ у її домі та звільнив віверну, поховану з початку відомих часів, жінку-воїна з незнищенною волею. Вона взяла коштовність дракона і повернула її лише у вигляді дитини, яку пізніше назвали Артосом, сином дракона. Інші також називають його Артур Пендрагон, єдиний, хто може отримати меч долі серед усіх людей. Нащадок стародавніх королів, прямий нащадок богині життя та перший дракон-володар часу.



Відтоді нащадки галлів мали репутацію синів і дочок першого дракона.






КАЛЕТОС.


Бог Галатос.

Калет - це ім'я блискучої гальки, яка стикається, звідки походить бог сіток стукаючих хвиль Калетос. Він також був військовим богом, якого прозвали «грубим», тому що він ніколи не відступав. божество, яке виготовляло також кольчуги, тому що саме він дав ім’я зброї та ковальському молоту. Калет був богом однорідності, опору, пов’язаного з блискучими від вологи камінням і металами, богом завоювань. Кам’яне серце, відоме своїми червонуватими кольорами, мало репутацію прекрасного, його об’єднані групи могли завдати величезної шкоди ворогові, атакуючи його, як великі хвилі. Саме з цієї причини їх пізніше майже скрізь називали «калатами», «галатами», галльськими хвилями небесних океанів. Його ряди виступали, як величезний молот, розбиваючи ряди супротивників. Він був дуже відомий і ті, хто приєднався до його груп, прагнув стати відомим. Жорсткість рук Калетоса була поганою ознакою для воюючих з іншого боку, тому що удари не слабшали, і вони знали, що це сяяло, решітка військ пропонувала ідеальне прикриття. криваві рівнини, це був їхній спосіб бою, який зробив їх відомими та викликав захоплення як загальний символ, вони демонстрували трикутник, також званий трикутником, трьома хвилями та іншими трикутником, трьома молотами, це були три хвилі завоювання ніхто не міг зупинити.






Тримарцизія



Три вершники - трімарцисії.



У той час як Суцелл відбивав ритм сонячних днів своєю величезною масою, його древко змушувало величезну світлову вагу перетинати небо, як денна зірка по ідеальній дузі, троє вершників мандрували сільською місцевістю.

Це були троє коней, які присягнули на вірність одному королю.

Ці три персонажі були нерозлучні, вони їздили разом і вночі, і вдень.

Коли перед ними з'явилася гарна фея, вони разом закохалися в неї. І вони завжди так жили.

Була пісня, яка описувала їхні подвиги,

Кажуть, що перший тримав бойову сокиру, другий — меч, а третій — спис, і що всім їм було достатньо одного щита.

Їхні верхи були трьох кольорів: білий кінь, сірий кінь і вороний кінь, але з копит, які перекреслювали марш, ми впізнали лише звук. Тож люди, які почули їхнє наближення, подумали, що це просто звук одного коня.



Зрештою, різнилася лише їхня вага: перший складався лише з м’яса і важив центнер, другий трохи постарів і важив половину цієї ваги, тоді як третій не важив нічого, що можна було б помітити на його слідах.

І якщо ці троє співали одним голосом, ідучи однією дорогою, то той, хто був посередині, командував двома іншими.

Їхня пісня так і називалася: «Балада».



Пізніше під час великої битви троє вершників відзначилися іншою піснею, яку тоді називали «атакою».

У ці хвилини жорсткого протистояння галльський народ дав їм імена, які звучали в усіх куточках королівства, це був Есус, від Тевтата і Тараніса, воля, рішення і гнів.

У наших предків плутали злість і відвагу.

Саме там кабан став священним прапором нових королів і головним чином Тевтата, батька племені, носія меча долі.



Чотири вершники-охоронці.


Кожне королівське плем'я було організоване на чотири окремі частини однієї території. І для кожної частини був вершник, який представляв її, тому кожен король був оточений чотирма священними конями, кожен з яких представляв пору життя та рік, і кожен мав певну тотемну тварину, відому на своїй частині території.

Коли начальника опіки потрібно було замінити, тому що він помер або став надто старим, його син тоді отримував повну владу і носив свій сімейний Торк, тому що це були родинні зв'язки, що спускалися по крові. Таким чином старого воїна замінив молодий, і останнього вихваляли як сина бога. Це був найдавніший родовід, який веде свій початок від першого короля драконів. Син зайняв своє місце в небі, на щиті і, хоч і був людиною, ніс кров безсмертних. Тоді перші чотири священні вершники та їхні тотемні тварини поступилися місцем новим еквітам, релігійним опікунам, які охороняли трон і релігію роду стародавніх царів. Потім кожна з чотирьох частин цих королівських племен вшанувала нового короля одного з нових небесних вершників і їхніх чотирьох тварин.





Поїздка душі.


Війна була способом життя, воїни, шановані своїми іменами та своїми подвигами, повинні були перевтілюватися після переходу в потойбічний світ. Щоб перетнути світ мертвих і досягти свого нового тіла, цим відомим героям, цим незайманим солдатам довелося вирушити у велику подорож. Тож нерідко можна було побачити самотніх вершників, які мчали крізь світло й тіні ночі, щоб досягти кінцевої мети й повернутися, щоб правити своїм племенем. Королі були поховані разом з кіньми та особистою охороною, і так почався біг до нового світанку, куди їх повів Лугус. Їх нова мати повинна була бути незайманою і чистою до шлюбу, це була умова для нового життя, тому що дитина, нове тіло також повинно було бути чистим.





Чорний камінь.


І на шляху чоловіків і жінок, усіх синів і дочок, нащадків першого дракона, життя переходило в народження, молодість, зрілість і потім у старість. Наприкінці була смерть і воскресіння, але між ними був чорний камінь, камінь забуття. І тільки жінка, богиня-мати могла згадати і дати нове життя, тому що перші кришталево чисті і чисті, як прозорі води, потемніли і нічого не залишилося від спогадів тих, хто повернувся.




Перше воскресіння.



Вірили в воскресіння дракона кожні тисячу років, тому що стародавні вулкани прокидаються приблизно кожні тисячу років на короткий період, перш ніж знову зануритися в сон.

І з драконом прийшла його кров, кров його родини. Це була нагода взятися за старі прізвища й оновити їх, осяяти новизною, бо вони були забуті. Це те, що ми назвали першим воскресінням, коли нащадки крові, нащадки, повернули свої старі прізвища. Ще не забруднені жахами життя на землі, святі всіх звинувачень, тому що це було оновлення цієї раси.




Друга смерть.


Перша смерть — це смерть тіла, хвороба, нещасний випадок або старість, цикли життя і смерті неможливо зупинити. І перше воскресіння — це відродження старійшин через їхні імена, очищені часом і заново вписані в книгу життя, воскресіння хрещення, відоме серед наших племен у формі воскових табличок того часу.

Однак для тих, хто сповідує фальшиву релігію, є друга смерть, яка називається знищенням у вогняному озері.

Оскільки ті, кого не визнали частиною нас, викреслюються з історичних книг і остаточно забуваються, це друга смерть, смерть вогняного озера, від якого нічого не залишилося.





Повернення короля.




Тисячоліття тому були побудовані кам'яні кола, їх також було по три, центральне коло представляло землю, друге втілювало місяць, а зовнішнє коло пропускало світло сонячних променів. Саме в цей дуже далекий час перші заповіді нашої релігії світла осяяли світ людського духу. У центрі трьох кіл стояло дерево життя, а навколо них ночами з'являлися дванадцять місячних символів корони зірок.

Це сталося понад 9000 років тому. Це було перше правління ясності Луга.

Цей вінець передається синам ідочок наших предків, нарешті, фізично виліпити з дорогоцінних металів. Згідно з нашими міфами, світло, втілене в цих нащадках, повертається до центру світу через те, що ми називаємо реінкарнацією.


Таким чином, нащадки стародавніх царів і сьогодні є вмістилищами світла життя, тих, хто в минулому боровся з темрявою тиранів. Захищаючи священну свободу і силу того, що в усіх випадках відкривається фізичному світу.


Усі цивілізації були засновані надзвичайними істотами, людьми, які знову взяли в свої руки меч долі наших народів. Завойовники і справжні королі.


Їх звали Тевтат, Артос, Маркос або Верцингерторикс, останній, прагнучи врятувати життя свого народу замість того, щоб врятувати своє королівство, був зраджений брехнею, яку ми знаємо.


За словами друїдів, усіх друїдів, король повернеться, щоб битися проти сил темряви, коли він буде потрібен, тому що світло завжди повертається. Це не досягнення проти темряви ночі, а боротьба з обскурантизмом розуму. Це вчення, яке ми все ще даємо нашим учням через тисячоліття після заснування першого кам’яного кола.


Згідно з нашими відомостями, ті, хто служив засновнику, все ще живі, у своїх нових тілах, також сказано, що лише обрана посадова особа зможе їх по-справжньому пробудити, і вони будуть оточені та балувані цими колишніми слугами, це ні в якому разі шлях політичний.

Насправді цей кам’яний стіл завжди захищали ті, кого пізніше назвали в переробленій історії: «Лицарі Круглого столу», історію, успадковану від нашого галльського класу коней. Стіл справді був довгастий, і люди клялися в його святості.

Під ним був похований колишній король, і кажуть, що його сяйво спить, поки воно не відродиться в перший день весни, саме в цю мить ми почуємо клятву світла та стару пісню воскреслих вершників.

На думку деяких друїдів нашого часу, під каменем був підземний хід.


Здається, щоб не дати королю повернутися, вороги вивезли стіл в іншу країну.

Однак, наскільки ми знаємо, справжній камінь справедливості, місце, де в минулому ми присягали на вірність, досі залишається на тому самому місці.

Здається, Acaunon досі носить ім'я свого засновника.


Про міфи кажуть, що вони несуть у собі, безсумнівно, частину відкритої правди, можливо, одного весняного дня вона постане перед вашими очима на повороті кам'янистої стежки.

Бо стіл мудрості все ще там, а також дикі кабани, які його охороняють.


Перевтілення дракона.


На початку часів дракон був розділений надвоє. Один із войовничих міфів розповідав про те, як пізніші авантюристи прагнули заволодіти всевладдям первісного звіра, лише перевтілений дракон міг перемогти та панувати над усіма війнами. Історія розповідала, що дві частини дракона були добре заховані, але той, хто зміг би їх поєднати, мав би мати в руках меч долі. Потім символ двох звірів був вигравіруваний на обох сторонах мечів, які з'єдналися в жахливу і благородну зброю. Його кінчик вказував напрямок, яким слід слідувати, його власники походили з роду королів-воїнів.


Кам'яні велетні.


Величезний шум бою було чути далеко на рівнинах. Це кам'яні велетні, велетні війни. Щоб розбудити богів, нагодували сотні воїнів. Під час кожної битви зводили великий камінь, який згадували як втілення короля-воїна.



Cosiio


На початку давніх часів перший велетень народився у вогняному котлі, високо на вершині священної гори, в його жилах текла вогонь, як вода потоків, і на його землі виросла густа шевелюра. Першого звали Косіо Сильний. Потім пішли інші, і незабаром сотні велетнів прокотилися по землі. Вони прийшли на війну, щоб завоювати кожне місце, до якого могли дістатися, і багато знищили.

Косійо спустився на рівнини, і його армії одного дня вишикувались перед богинею вод, лісів і тварин Даною. Але велетні не були найсильнішими, і магія цієї богині-матері зупинила їх там, де вони стояли, перетворивши на камінь назавжди, у нерухомі статуї, схожі на великі скелі. Косійо вижив достатньо довго, щоб об’єднатися з богинею і породити расу людей, а потім він також був перетворений на велику скелю, його впізнали в країні завдяки його величезній висоті, висоті найбільшого з менгірів, на її вершині. кажуть, що вони схожі на корону листя з ліщини. Можливо, це було дерево нареченого і нареченої.


Граселос.


Давним-давно відбулася велика битва між небом і землею.блукає. Гіганти з глибини з'явилися на рівнинах на чолі з великим царем на ім'я Граселос. Вони були заввишки з кілька людей і важкі, як скелі. Скрізь, де ми бачили, як вони кричали і збиралися, їх було справді багато. Велетні зібралися вдень перед райською брамою, а ввечері небо почервоніло.

Повідомляється, що вони є великими предками, втіленнями перших кроків людини. Вони звільнилися від вогню і темряви, що панує під горами. Так колись вони прийшли на землю, щоб завоювати царство небесне, але боги неба виявилися сильнішими і первісні велетні перетворилися на нерухомий камінь. Лугус вирішив, і заклинання було використано, з того часу і кожного року вони мали відроджуватися до кінця часів, кожного року, кожного ранку у світі, кожного початку століть. Потім наприкінці кожного дня, наприкінці кожного року та кожного століття вони мали померти й повернутися до стану вічного каменю. Таким чином, ми говорили про велетнів, скам’янілих від ночі, які мали повернутися до життя серед білого дня.



Каміння вічності.


Серед нас стоячі камені є вмістилищами душ минулих королів, деякі з них, як у Стоунхенджі, мають обличчя, які не були стерті. Те, що ми сьогодні називаємо менгірами, все ще демонструє людський зріст, а деякі представляють особистість стародавніх велетнів, з цих високих мегалітів ми знали імена кожного з стародавніх племінних царів, тому що вони були тими, хто підняв незнищенні камені на рівнинах Галлії.

Кожен носив ім'я стародавнього племінного вождя місця, де вони були зведені.

Ці прізвища передавалися протягом багатьох тисячоліть, ми закінчили так називати території, а потім вони стали назвами галльських племен. Цілі групи, які носили імена відповідних засновників.


Таким чином, кам’яні кола є зображенням стародавніх зібрань, цілком логічно, що ці місця, побудовані на відкритому повітрі, щоб вшанувати світло, дозволяли великим родинам зібратися. Що стосується дольменів, то вони були б пізнішими імітаціями гробниці короля-засновника. Можливо, якби хтось поклявся на них, щоб вшанувати і залучити добру волю богів, вхід, розташований під ними, вів у прихований світ.


Три кола.


Раніше ми копали рови навколо кіл мегалітів, а в середині найчастіше будували три кола зі скель.

Ми знаємо, що це представлені цикли, але не тільки це, перше коло втілювало землю, з якої виникла наша плоть, як вважалося, в її центрі. Друге коло представляє цикли Місяця та людські форми, які дозволяють нам відроджуватися, наше зовнішнє тіло. Третій згорток належав сонцю та світу світла, в якому ми жили. Для нас це був центр нашого духовного світу.



Коли релігія була справді заснована на цьому культі воскресіння світла, кола вічних каменів були наділені чотирма напрямками, таким чином світ нагорі зливався зі світом земним у свідомості людей. Стародавні уати знали напам'ять дати, відповідні колам, ходили вчетверо і саме вони надовго зберігали таємниці магії Лугуса, таємниці вічного життя і часу, втіленого на землі. Їх називали кваріатами, цих людей, які ніколи не говорили. Вони рахували. Місце останнього спочинку Лугуса колись називали «Lugus Clavariates», місцем сяючої магії, високим місцем відданості, яке, перш за все, вказувало напрямок.


Меч світла.



Меч правди.


Галльський меч був мечом світла, а також казали, що він меч життя. Професія володіння зброєю стала способом життя та роздумів, для декого філософією життя, військовому мистецтву драконів не було чого заздрити іншим народам того часу.

Світло життя не тільки освітлює наш світ, воно створює його. І оскільки всі чоловіки та жінки створюють свій життєвий шлях, вони також будують його тіні.

Саме посеред цих тіней одного особливого дня з’явився меч істини.


Хтось заблукав посеред великого лісу, маленька людина, як вони його називали, нащадок старого роду. Він блукав кілька днів, не знаючи, як знайти дорогу в такому густому підліску, під деревами було майже темно, і ніхто не міг сказати, чи ми були вдень, чи вночі. У цю пору року грози були звичайним явищем, тому ще важче було дізнатися, котра година.


Однак він запитав у людей дорогу, перш ніж вирушити на цей шлях.в, але його, очевидно, обдурили, бо він не належав до їхніх сіл. Шукаючи свій маршрут, він шукав свою долю випадково, яка неодмінно з’явилася. І в той темний день він зовсім загубився.


Боги розсердилися, тому що маленький чоловік був Дамосом з племені ведмедів, який присягнувся їм на вірність, добрим хлопцем, а не розумним і брехливим дусіосом.

Спочатку божевільний спис Танаріса вдарив у верхівки великих стародавніх дерев, і там почувся гучний тріск.

Тоді сокира Есуса впала багато разів, і високі гілки, навколо вже атакуваного місця, впали на землю, залишивши отвір у листі. Звідти вже було видно небо і був день.


Хмари залишили прохід для сонячного світла, і між двома спалахами блискавки золотий і срібний промінь зупинився на землі. Це утворювало велику колону, яка сяяла крізь теплі тумани, що стелилися під деревами.

Саме там перед хлопчиком з'явився меч правди. Порівняно з ним він був величезний, від зануреної в гумус частини до руків’я він мав щонайменше дванадцять метрів. Його подвійне лезо текло м’якою білизною, а край сяяв тисячею вогнів. Як проміння сонця, вона була посаджена боком у землю, напівприхилившись.

Перед юнаком був священний меч, про який багато хто розповідав йому в дитинстві. Зброя благородства, яка вела до миру та справедливості. Це був той, який у цю войовничу епоху також називали: «меч долі». Вони сказали, що це був знак, і його масштаб був таким, що мало хто міг зрозуміти, що він насправді означав.

Люди розповідали історії, що мечем можуть володіти лише люди на його висоті. Крім того, маленький самотній і заблуканий чоловічок здавався поряд з ним нікчемним.


За спиною юнака почувся голос:

«Торкнись», — сказала вона рівно.

Він обернувся й побачив старого чоловіка, який стояв у тіні дерев. В історіях, які йому розповідали, згадувався старий маг, лідер усіх друїдів, відомих у Галлії, Діномогетимарос. Сім'ї розповідали одна одній біля вогнища, що він знає таємниці життя після смерті та потойбічного світу. І що він жив далеко від світу, в найдавніших лісах, куди ніхто не міг зайти.

Хлопець сказав собі, що став жертвою алюцинацій, спричинених втомою та браком їжі.

Проте він пішов вперед і торкнувся пальцем світла. При цьому він порізався, і трохи крові витекло на священний клинок. Кров миттєво проникла в метал, і величезний меч змінився. Сонячний промінь послабшав у своїй силі, і зброя набула людських розмірів.

— А тепер згадай, звідки ти прийшов, галльський ведмедику, — знову сказав старий.

«У цьому клинку тече кров ваших предків, і якщо його дадуть вам сьогодні, це тому, що ви нащадок древніх драконів, тільки вони можуть схопити його, тому що він не схожий на інших. Архідруїд сказав. Потім вогні ще більше потьмяніли, чарівник зник серед великих коренів і старих стовбурів.

«Продовжуйте шанувати богів, і вона приведе вас», — пролунав шепіт, який, здавалося, зник.


Такою вона запам'яталася, в міфі розповідають, що хлопець підняв її і загорнув у шматок шкіри. Він пішов своїм шляхом і, здається, заснував одне з галльських королівств, королівство артіоніса, такого жадібного до ягоди ялівцю, ягоди з цілющою силою. А потім меч знову на час був втрачений.

Ми також знаємо, що лише жіноча магія мала б силу повернути її тому, хто пізніше буде її гідний. Кажуть, що король рибалок знайшов її трохи пізніше, повністю зачаровану водяною німфою. Чарівник, який несе спис із двома срібними сторонами, жіночий.

Назва галльського меча була відома за його назвами, Galdio-maros, які писалися як «Claudiomarus», або «Xigaliburos» від галльського вепра, Екскалібура. Це був чоловічий символ, написаний у формі чоловічого роду Тевтата.



Вінець богів.


Саме в середині старих кромлехів сиділи тогочасні маги, вони втілювали всемогутню духовність, відому всюди на наших прадавніх теренах. Завойовники мали вепрячий меч і шолом. Вони були божественної крові, вони повинні були носити корону зірок, втілення сили знання. Тож коваль із латуні та бронзи розплавив метал, щоб дати життя тому, що там існувало. Цей шолом був прикрашений трьома колами світу, він мав мотиви великого лісу вічності, хмарних завитків, що оточують великі зірки неба, а також деякітваринні мотиви, які служили відсиланнями до завоювання королівської сім'ї, бджола змішувалася з квітами лілії. Він був покритий сусальним золотом, а його кінчик вказував на зірку в центрі галльського нічного неба.

Кажуть, що боги жорстоко карали всіх, хто наважувався взяти його і не був цього гідний.

Цей шолом, такий особливий через те, що його обожнювали, служив зразком для корон пізніших королів, а також для головних уборів, які використовували церемонії європейських релігій.


А потім була історія про щит Лугуса, знову ж таки, ним прикрашали себе лише галльські королі, і це правда, що саме на цьому щиті вони були переможцями.

Поклоніння водам.


Боги і богині вод.


Володарі неба ділили час і несли на землю води життя, часом розтоплювали їх у смертельну безводність.

Води представляли життя, особливо історію світу.

У нас також були божества посухи та посушливості, але вони швидше визначали втрату життєвих потоків і приєднання до дверей і храму мертвих.


Еріу


Серед них був Еріу, юний бог благодатних дощів,

Також відомий як «вітер дощу» був богом поливу, якого можна було викликати. Він був селянським божеством, пов'язаним з масовою працею. Його швидка дія на пагони спостерігалася при подовженні стебла. Це був знак від Тевтата, який забезпечив нащадків. Пов’язаний із врожаєм і запасами, Еріу був небесним божеством, яке також надавало приношення та дари. Дуже багатослівний Бог вітає всюди.

А після дощу повернулися боги джерел.


Боруо

Борвос.


Стародавні жерці, які володіли звичаями магії води і дракона, зберігали знання протягом тисячоліть і самі передавали ці секрети своїм нащадкам. Боруос виник із гарячих вулканічних вод, які подекуди виривали на поверхню. Він був юним богом зі стрункими формами дитинства. І він символізував для нашого народу народження життя, яке прийшло з нижнього світу, з андеросів.

Саме в гарячій і рухливій багнюці з’явилося його обличчя з бульбашками та підйомом води. Там на поверхні розпеченого мулу духи знизу утворювали прекрасні малюнки, які слугували моделями для галльського мистецтва металургії. Боруос був богом мистецтв і передавав свої послання та творіння з центру землі. Пізніше він став маленьким богом гончарства. Ці відомі малюнки, які вважалися священними, мали водні та округлі форми води, змішаної з землею, вони були дитям творчої землі. Бульбашки газу, що виривалися крізь поверхню, утворювалися як очі, а оточуючі завихрення надавали йому крила у формі рослин.

Люди з творчою уявою практикували її поклоніння, відтворюючи малюнки Матері-Землі в тонкому, пересуваючому піску за допомогою своїх пальців.




БОЛВІН


Бог джерел, землі та шлюбів, він є джерелом, що поливає сімейний сад.

Весілля існувало здавна, це були моменти церемоній та обмінів. Ми знаємо, що всі важливі рішення в житті підлягали схваленню друїдами, і, здається, для шлюбу також була потрібна їхня згода. Больвін був благодійним богом шлюбних чоловіків. Саме його закликали в деяких племенах, щоб знайти «взуття, яке підходить», а точніше: викликати питне джерело, яке б напоювало живильну землю родини. Майбутній наречений відвідував місце, де мав жити, біля водопою. Тоді він представив їй свої скарги, все це було сімейною справою, дружньою, але час від часу надавалися подарунки, щоб запобігти потребам майбутньої сім’ї. Згідно з народним переказом, здається, що наречений взяв із собою шкіряний мішок, наповнений корінням, через що його прозвали «коренесаджувач», копач у той час був збирачем коштів, і Болвін допоміг йому знайти те, що він шукав: вода, необхідна для створення сім'ї, для вирощування його овочів.


Досвід


Один із богів старого світу.

Expercennios був божеством термальних вод Люшона. Старий звичай вимагає піти і очиститися в цих теплих і чистих водах гори. Це був далекий котел, пов’язаний із дуже давньою богинею з глибини гори: «Ценією», також званою «Кануна», дуже стародавньою, яку прозвали сліпою. Експерценній був богом-покровителем місця, де жили люди. Його назва означала: «унікальний котел Ценнії», але це місце можна було назвати «храмом вод віри».


У легенді велика ріка, що спускалася з неба, почала рости на землі, несучи з собою історію людей. Ця гігантська річка була галльською пам’яттю, і одного дня води висохли. Його прозвали Ерідан, а його богинею була Ерда, богиня пам'яті та минулої історії.


Ерда.


Сонце стало царем небес, і йому поклонялися вище за людей, на вершині менгірів, він був серцем всесвіту, і пізніше його представляли у формі морського їжака з п’ятьма гілками, Він представляв посередині рік, коли король пізнає свою силу.

Але орел пролетів над землею, щоб зняти її половину під час затемнення.

Богиня-войовниця життя і смерті підняла свій щит у формі місяця, що сходить, і погрожувала сонцю-серцю з великим листяним списом у руці. Ерда мав раціюбога, який керував днем, і йому було дано половину землі. Зі свого боку, відбиваючи світло зірки на своєму територіальному щиті, на планету приземлився великий червоний орел і одночасно три людські королі минулого, теперішнього та майбутнього, які мали представляти сонце під час його відсутності на небі. Ерда, жіночий орел, затьмарила на мить світло непереможної зірки під час затемнення, послала сонячну особистість назад на землю зі своїм щитом і звідти почався час галльської правди, час нашої войовничої знаті. Відоме на той час знамените сонце мало в народній свідомості інший образ, який називався: серце дракона.

Ерда постійно попереджала своїми пронизливими криками: «Будьте обережні, жителі землі, будьте обережні, не будьте зарозумілими і легковажними, бо смерть і нещастя можуть обрушитися на вас у будь-який час!»

Царі, якщо вони нап’ються, помруть разом зі мною, бо я жінка, одягнена в пурпур і багряник, я червоний орел, який налетить на вас! Так каже богиня Ерідану про духів Дана.



АРНЕМЕТІЯ.


Арнеметія, німфа першоджерел, була верховною жрицею неметонів, присвячених довгим бойовим одам. Ці надзвичайно довгі тексти описували в рольових піснях пригоди героїв минулих років, як дуже довгу ріку. Ці неметони ясенів виникли з дуже давньої традиції, барди підхопили вірші, щоб піти і зробити так, щоб їх почуло населення на сільських площах. Священні поляни були місцями, де прославляли небо і душі. Арнеметія також була на території сучасного Південного Уельсу. Це була фабрика бажання, де мистецтво використовувалося для вихваляння воїна, армії людей чи богів. Ці надзвичайно довгі оди мали бути повними, тобто всіма вчинками та жестами найвідоміших героїв. Деякі з них ми зберегли в пам’яті за допомогою мабіногіонів та розповідей про божественні битви серед валлійців, у Франції також це ноу-хау дійшло до нас з історією життя лева Артура. Оди Арнеметії були ріками, що несли з собою великі гумори. Розважальна, але також і міфічна історія про особистість, яка справді існувала. І справді ця велика богиня була також тією, яка керувала народженням героїв, богів і королів. Тому вона була магом-благодійником, який працював у неметонах.




Нантосуельта.



Ми могли б назвати це «волею ґрунту», тому що його коріння закладено там. Нантосуельта — божество знизу, вона присутня на первозданній галявині. Вона є німфою матричної води, води, присутньої в ґрунті, яка дозволяє рослинам жити, але набагато більше, оскільки вона є божеством шлюбу тих, хто називається «священною вазою». Зі світу пристрасті Нантосуельта представляє любов у парі, а серед галлів вона є жіночим божеством шлюбу. Епітафія з давніх часів говорить «тримай священну посудину», тому що саме жінка стає священною в шлюбі. Ми знаходимо її зображену з глечиком-вазою поруч із її супутником із молотом, великим серцем нареченого, яке б’ється для своєї нареченої. Виходячи з культу матричних вод, це магія жінки, яка живить, яка зрошує творіння, яка його провокує, священна ваза є потомством, і в цій вазі є коріння предків.

Ми знаємо її в різні часи, існують різні уявлення, завжди вона є водоносом і завжди її виліплюють зі своїм супутником... вона богиня шлюбів, підземна ріка річкового соку, а Нантосуельта - майбутня мати іноді представлений у формі Грааля, а іноді у формі оригінального дерева.






Трісцеле.


Три хвилі.

Зображуючи бойовий трикалат, який ми сьогодні називаємо трицелеєм, боги небесних океанів супроводжували три хвилі битви. Тому що для впевненості в перемозі потрібні були троє.

Пізніше ці потужні божественні хвилі взяли назву трьох богів битви: Тевтата, Есуса і Тараніса. Морські небеса кружляли навколо галльського світу, хвилі здіймалися одна за одною і били по ворожій обороні, як молот, і ми чули, як звук камінців, що зіткнулися з кожним підйомом бою. Ці три хвилі, три лінії бійців невпинно йшли одна за одною, поки боги не вирішили перемогти. Це був символ Нескореного і Вічного Трісцела.



Петуала.


Цей обертовий хрест, який називався чотирма хвилями, мав багато назв: Petucala — чотири галли, petucanto — чотири пісні, petuebann — чотири доброти, і багато інших, наприклад чотири petuequite вершники або чотири морські коники. З чотирьох сторін світу, що обертаються зірки, було намальовано чотири молитовні пісні. Цей хрест, що обертався, був хрестомі не те, що війни. У вічних океанах галактики, якій дали своє ім'я галли, був встановлений стовп з дерева або каменю з чотирма сторонами, саме в ці місця перші настоятелі хреста приходили, щоб вшанувати богів і попросити їх про допомогу щоб життя світилося. Серед вершників ми опрацьовували оди в чотирьох молитвах, чотири частини життя загиблих героїв, щоб завжди їх пам’ятати. Цей хрест чотирьох хвиль миру та доброти настоятелів найчастіше називали Петукала, але ми можемо запам’ятати його у формі Петуала, що вшановує чотири частини червоної квітки крові Луга та тих, хто воскресл.









Щит Світла


Луг був уже дуже древнім богом, минули міріади століть і тисячоліть, поки сонячний трон блукав по небу. А місяць грався з цим у хованки.

Світло спустилося на землю, щоб знайти свою другу половину, але коли воно опустилося, Лугус продемонстрував всю силу своїх пристрастей, і разом зі світлом прийшло тепло. Місцями божественні пристрасті спалювали землю і варили каміння, тому що вони були дуже сконцентровані.

Ця спека, коли вона була ніжною, називалася Беленус, і саме вона пробудила стародавнього змія. На поверхні планети прокинулося життя, а з надр землі почав підніматися стародавній змій.

З боку жінок м'яке місячне сяйво досягло саду захищених ночей, і саме Беллісама з'явилася на центральній землі.


Беленос і Беллісама були братом і сестрою, він мав силу сонячних днів, а від неї виходила солодкість літніх ночей.


Змій походив від Андернадів, після повернення на землю втратив свою мертву силу і тоді його звали Натрікос. Він більше не був ні священним драконом, ні володарем неконтрольованих пристрастей земного світу.

Беленос схопив палицю, щоб піднятися й оточити її. Це був символ зцілення теплом втіленого життя.


І коли світло зійшло на землю, багато хто намагався подивитися на лик бога.

Тепло могло подекуди сварити каміння, а світло могло кип’ятити душі. Ось чому ніхто не міг дивитися Лугусу в обличчя, щоб не збожеволіти, він був занадто великим і занадто блискучим для простих людських розумів.

І так само ніхто б не знав, як дивитися прямо на сонце, не обпаливши очі.


У небі божеств Лугус мандрував синім простором на своїй колісниці, колесо цієї колісниці оберталося протягом року.

Промені були передані колісниці для відліку часу, а місяць використовував їх для створення щита.

Тоді світло було направлено до землі, і дерево росло вночі, саме тоді воно розпустило листя.

Це були інші охорони, сотні інших уімборів.

Галльські щити виросли вночі.

Вони мали форму листя, вони були побудовані з двох частин, як і вони, вони представляли два обличчя людини, промені сонця та промені місяця, їх кольори імітували чотири пори року.

А уімборі був такий легкий, що навіть мурахи могли його нести.

У його центрі був ніби концентратор, і його можна було повернути на себе.

Крім того, він мав опір, як у драконячої луски.

Це був щит світла, і люди могли захистити себе від пристрастей богів. Таким чином вони більше не були засліплені божественною силою.

Ми знаємо, що коли племена готувалися до битви, воїни ставали щільними рядами, і в цих жарких боях вони завжди тримали сонячне світло позаду, у своєму таборі.

Дранджео ніколи не відступали, тому що світло ніколи не відступає.

Коли їх запитали, чого вони бояться, вони з бравадою сміху відповіли, що бояться тільки одного, щоб їм небо не впало на голову.

Дранджео сміялися над смертю і нічого не боялися, в цьому і полягає сенс вечірки на Хеллоуїн, де розповідали багато анекдотів.


3 частина


Deugdonoi.


Наші предки боги.


Протягом днів ми бачили, як великий молот бога Суцелла перетинав небо, рахуючи півдня щоразу, коли він злітав, а іншого разу, коли розбивався об горизонт, тисячі іскор піднімалися з безодні з глибини Світу.

Його супутниця Нантосуельта володіла таємницями вічної ночі й доброзичливості, якими славилися шлюби в Галлії.

Він перетнув свою частину нічного неба, викидаючи за собою тисячі сяючих насінин у сліді, відомому сьогодні як Чумацький Шлях. Це було вбрання богині, яку називали прихованою рікою. Тому що він належав до великих небесних океанів. Чоловіки та жінкиВони одружувалися під покровительством богів кохання, і чоловік часто тримав у руках сильну булаву, тоді як жінка несла з собою таємницю творчих вод життя, яку символізував закритий горщик.

Саме влітку святкували об’єднання, тому що саме в цю пору року сонячний доріжок розкреслює дні і ми можемо бачити чудовий контур річки, освітленої вночі.

Чоловіки сяяли вдень, а жінки мали свою територію вночі.

Ті, хто був темним, і ті, хто був світлим, були пов’язані назавжди.


Небесні потоки, що рухалися в божественному напрямку, ці грізні сили, які надавали значення середньому світу, належали дуже конкретному божеству.

У небі луска захованих риб відбивала світло маленькими нічними спалахами.

На початку часів, на дереві великого бика, фігура використала всю свою силу, щоб просунути світло.

Йшлося про Есуса, володаря космічної та земної волі.

Бог, який знав таємниці великого корабля, який бере нас усіх, тому що він майстерно побудував його, вибрав кожного члена та виліпив його форми своєю сокирою.

Валки дерева показували свою зелену піну навколо носа, що прорізав морські ночі,

І ніхто на небі не міг зупинити сокиру Есуса.

Тож він вирізав загалом дванадцять ребер з кожного боку для корабля, що отримало двадцять чотири ребра.

Шість із цих скульптур міцно тримали човен, сьома створювала зв’язок. Троє інших були пов'язані в священний знак. Потім двоє інших піднялися окремо, і їх назвали двома братами та двома сестрами.

Неф був сполучною ланкою між двома світами,

Вона везла мертвих туди,

І повернув нам живих,

У її луку була людська сторона,

І божественний бік на його кормі,

Посередині його піднявся кантон,

І це було місце пісень,

Флотські форми були скопійовані з форм священної тварини,

Дитина-дракон з океану викинута на пляж,

Сокира, що ширила в повітрі попереду, повернула йому волю,

Її вітрила зроблені як крила морського коника,

І його лоцмани були обрані з-поміж людей, тому що вони знали морського коника,

Їх називали: «Гальські наути».

Кажуть, що Есус був одним із царів, народжених стародавньою водною цивілізацією.


І на землі дух виріс, як зорі на своїх зелених полях,

Друга половина року припадала на духовні практики,

Багато свят відзначали місяці темних періодів,

З яких перший сказав про Самонія,

Мить, коли життя і смерть переплелися,

Де живі сміялися з предками минулими,

Ці двері охороняв червоний дракон,

Ніхто не міг пройти без його згоди,

Ніхто б не знав, як повернутися, якби їх божественна половина, Лугус,

Цього дракона звали Тараніс,

бог вершників і воїнів друнгео,

Темний характер і холодна кров,

Ніхто б не наважився кинути виклик дракону,

, він лише послухався жінки.

Плащ дракона був темно-червоний, і він охороняв ворота трамонта,

Богиню смерті і смерті звали Донн, яку ми також знаємо як Дауїна, або Дана, мачуха чоловіків західних племен.

Чарівниця заволоділа звіром, бо перемогла його сімома чарами жінки. Незважаючи на свій смертний смак, вона зберегла в собі силу життя.

У садах землі вершник у червоному плащі приносив у жертву тіла тварин, щоб звільнити їхні божественні духи. Тараніс повернув душі у світ миру після цього останнього випробування. В садах розуму вже ніхто нічого не боявся.


У Дауїни було вісім облич,

Три з них були секретними,

Ще шість були відомі,

Пізнала вогняні світи,

Частина землі, куди все повернулося,

Як і його частина неба, і ім'я святої діви,

У правій руці високо тримала факел,

Це була його частка світла,

А ліворуч тумани згорталися, щоб захистити святиню,

І хмари йому допомогли,

Це була його темна сторона,

Вона знала прикмети і передбачала майбутнє,

На землі породила долі,

Небо розкололось надвоє,

Ніби в неї два орлині крила,

Котрий пізніше також був представлений у формі двоголового орла, насправді були два величезні хижі птахи, які здійснювали непримиренну справедливість над живими.

Богиня носила багряно-червоне волосся,

На його прапорі ми могли побачити двох червоних орлів,

Серед білого дня перший оголосив про смерть звірячого божевілля,

Другий засміявся в небі врятованих душ,

Він був тим, хто кадив ніч.


У ті далекі часи ми вже знали про дерево життя.

Говорили, що на небі було царство мертвих,

І те життя прийшло із землі та з-під світу,

Зі світу вічних і живих, нестримних пристрастей,

Він лежав під поверхнею галльської країни,

Тоді між безоднею народження і небом мертвих,

Було місце, де ми мали право жити на волі,

Це було на землі,

У центрі всього цього було джерело молодості.

У великому лісі Абнони,

в середині новонародженого Дамоса.

На землі чоловіки та жінки шанували богиню та її два обличчя,

Вони сказали, що це дві його дочки,

Можливо, навіть дві його сестри,

На божественному небі всі впізнали їх під іменем трьох майстрів.

Але на землі кожна група, кожне плем’я, кожна професійна корпорація дали їм ім’я, яке дозволяло їх диференціювати,

Вершники називали коня богинею Епоною,

У Данонах її називали Даною,

За звичаєм їм дали різні псевдоніми,

Тому що й сестри дві пошановані,

Але кожного разу це було те саме велике божество,

Наша мати місяць,

Велика богиня-мати та її два обличчя.

Його також називали Морі, де Моргана,

молода мати Атлантичного узбережжя,

Божество, боги серед галлів не могли носити свого божественного імені на землі,

Тож ми дали їм сотні,

З кожним новим пейзажем з'являлася нова богиня,

Та, що носить тисячі імен жіночності,

Кішка зі срібними кігтями, які вона носила як коштовності.




Бог світла, який керував видимим світом, дивився на богиню нічного місяця, яка правила невидимим світом,

Без того, щоб сонце фізично торкнулося її, свята діва на ім’я юна Морі завагітніла,

Світло змушувало її живіт рости ніч і день,

Тому що сонячне світло кожного дня наздоганяло її трохи більше.

Народилася б дитина від двох зірок,

дракон хотів залишити його з собою в духовному світі,

Бог світла, який був справжнім батьком дитини,

переконався, що дитина народилася серед білого дня.

Він мав стати тим, хто очолить галльські народи,

У фізичному і світловому світі.

Він був галлом, і вони назвали його Деугдоніо,

Бо він був людиною і богом,

Тваринне і божественне.

Ці нові чоловіки та жінки,

Народжений богинею ночі і світла,

Заснував галльську цивілізацію, яка поширилася по всьому Середземномор'ю,

Це було 3000 років тому.

Вони просунулися далеко на північ Європи,

Іммігрував і побудував інші країни,

Далеко на сході,

Галльські племена також вторглися в Північну Африку, де вони залишили свої сліди.

Серед героїв, народжених світлом,

Усі вони несли в собі кров дракона,

Один із них називався Канауос.



Молодий бойовий пес.


Канауос і міф про смерть.

Ми все ще знаємо його під іменем Кухулін, де Конан,

Він був сином богині,

Народившись на землі, він отримав свою частку тваринності,

У цьому випадку його прозвали «скажений пес»,

І став він дуже відомим воїном,

Непереможний завдяки своїй божественній частині,

Він брав участь у битві між підземним світом і Альбіосом,

Він був винен у тому, що не знав, як зупинитися,

Бо не мав над собою господаря на землі,

Якби старий навчився смерті боятися, люблячи життя,

Цього не злякався молодий воїн,

Тож він пустився в божевільні пошуки,

Про те, щоб вигнати смертне божевілля з земель своїх предків.

П'ятнадцять років він переслідував звіра.

Він носив Maniacis на шиї,

Двоголове намисто, що залишилося йому від предків,

Бо він ніс священну кров древніх, народжених на одній землі,

і оновлення божественних духів,

Народжений від реінкарнації, йому довелося зіткнутися зі своїм новим часом, і він уполював звіра.

Такою була доля воїнів наших племен.

Він не знав ні брехні, ні страху.

Ми чули про юнака, який переслідував звіра по всіх наших королівствах,

Протягом усього періоду великого бика,

Протягом 2500 років.

Його мисливський собачий інстинкт пішов по сліду чудовиська в інший світ,

І собака-солдат зміряв себе з великим биком, який ховав мерзенного звіра,

І юнак зрівнявся з великим Биком, який заважав йому переслідувати її,

І напівбог зрівнявся з великим биком у іншому світі,

Ось де собака зникла,

І що Канауос помер тому, що в тому світі хранителі долі повернули тіла туди ж,

Війська хвалили його, хоча він уже не мав свого непереможного тіла.

Тож богиня підняла праву руку, тримаючи факел,

Вона взяла його на руки,

Бойовий пес був мертвий.

Його тваринна частина була встановлена на першому небі, на небі тварин, де птахи насвистували чарівні мелодії.

Його людська частка залишилася в серці матері,

І час пройшов навколо історії, яка надовго залишилася в пам'яті людей і богів.

Міф, де ми розповідалиt подвиги молодого воїна, коли він став напівбогом, переслідуючи жахливого звіра з іншого світу у вічних садах.

З тих пір воїна запам'ятали завдяки малюнку собаки, вписаному в зірки.

Про юнака ми пам'ятаємо, що він також носив меч долі,

І його три священні тварини,

він спочатку був чіпким вовком,

Орел-вбивця був його другою частиною,

Кабан дав йому нестримну силу рішення,

Він був лише людиною в останню чергу,

Він був напівбогом і йому довелося знову втілитися.

Тому що якщо ми помремо, це тому, що ми зобов'язані відродитися,

Щоб наш час і далі йшов вперед,

Щоб він ніколи не заморожувався.

Молодий пес мав повернутися.

Так жили і гинули наші воїни.



Тараск.


Ходили розмови про величезного звіра, який блукав сільською місцевістю на краю відомого світу.

Вона несла на спині тисячу лусок, ці лусочки були ромбовидної форми і ідеально зчленовані. На її спині та навколо неї виросли залізні шипи та гострі краї. У нього було шість ніг, і з його голови йшов дим.

Це був той, кого звали Тараск, звір Тараніса. Вона вселяла страх у всіх чоловіків і жінок, тому що завжди з'являлася один раз у їхньому житті.

Дракон прийшов, щоб забрати тіла смертних і повернути їх перед богинею, яка зважувала душі. І ніхто не міг цього уникнути. Його хвіст шмагав повітря, завдаючи глибоких ран полоненим.

Звір був завбільшки з ціле село, шум заліза, жахливі крики оточували його прихід десь.


Дракон був живий у світі фізичних пристрастей, але потім у духовному світі з'явився його двійник, якого назвали Тараском. Його паща була як у розлюченого лева, а шкіра вкрита лускою, як щити, і шипами, як багато списів.

Два темних і протилежних полюси тяжіння та пристрасті, фізичного зв’язку та духовного зв’язку виросли, як два близнюки, а потім розрізнилися, що призвело до відторгнення. Перший став світлішим і існував яскраво, а інший став темнішим, і на його місце прийшла старість.

Рівновага світу стояла посеред ламосів, двох братів-близнюків, які складають дві людські частини, але звір, який жив у них, збожеволів.

І рівновага була порушена, тараски почали пожирати тіла людей, бо всі люди, лами, були синами дракона. З того часу звір пожирав тіла й розуми людей, приводячи до їхньої смерті через насильство чи старість.

Тому люди також іноді говорили про благородного дракона його війська, коли вони оберталися проти його народу. Потім батько всіх лордів був перетворений на кровожерного звіра, який їсть власне тіло. Цю духовну тварину неможливо було вбити, а її божевілля неможливо було зупинити. Це був Тараск, якого боялися скрізь на галльських територіях, руйнівний звір був спадкоємцем стародавнього гніву кернуноса, Таранука.

Тоді були священики, які збожеволіли, і щоб принести мир, щоб уникнути гніву мерзенного звіра, вони приносили йому в жертву людей. Часто їх вибирали в розквіті сил, благородних, тому що дракон став духом більше за все бажав пожерти фізичний світ і знищити його. Лише самопожертва вельможі могла його на час заспокоїти...


Галльський кінь.


З того, що ми знаємо, велетень блукав рівнинами та горами галльських країн. Цей був настільки величезним, що ми втратили його зображення вночі через його тінь. Він був чудовим вершником, який без труднощів сів на коня, який ніколи не зупинявся. Кожного разу, коли одне з його копит торкалося неба над людьми, воно залишало відбиток у формі місяця. За словами старожилів села, він був такий високий, що один крок позначав цілий сезон. І згідно з баанами, чотири сліди, залишені протягом року, утворили своєрідне коло, тому що велетень скакав навколо землі, коло з чотирьох відбитків копит, як чотирилисник конюшини, як храм чотирьох місяців.

Існує легенда, яка дійшла до нас, згадуючи знаменитий час кінної переправи та дуже великого воїна, який привів його відвідати свої землі. Минулого року його прозвали в Бретані та інших місцях... Морван, але це більш сучасна назва, тому що цей відомий велетень і його конь такі ж старі, як сонце, на якому сидить Лугус.


Чотири королі.


Минали роки, і королі ходили один за одним на площах,

Але іноді ті, хто сів на престол, крали його в інших,

Зазвичай усі, хто має божественні права, можуть претендувати на небесний вінець,

Це створило багато проблем для спадщини.

Задовго до друїдів існували уати,

Види характерунаділені божественним правом,

Володіючи магічною силою, вони були першими побожними королями, кваріатами.

Для тих, хто стає регентами і королями,

Нелегко було бути прийнятим усіма членами племені.

Це було вирішено після нещасного випадку,

Що божественного лідера мали обирати чотири уати,

І кожен із цих шаманів керував своїм племенем.

Відомий цар, мабуть, належав до чотирьох уатів і чотирьох племен, які сформували його народ.

Усі вони походять від магії Лугуса та його культу,

За це їх називали благочестивими царями, а той, хто мав сидіти на троні, майбутній цар, був наділений силою світла чотирьох.

З чотирьох королів-чарівників ми створили лише одного, і цей був першим із чотирьох Уаті.

Саме ці королі-жерці згодом стали друїдами.

І така сама священна організація зберігалася протягом тривалого часу для всіх галльських королівств.

Всього було чотири племена,

Кожну з них очолював уаті,

І серед цих чотирьох Уатів (Каруатів) ми вибрали того, хто буде царювати над чотирма племенами. Це було давно, чотири частини народу якимось чином обрали свого верховного вождя.

Кожен із цих королів-священиків під час виборів носив шолом із зображенням представника тварини, оскільки людина — тварина релігійна.

Церемонія була грандіозною, і люди прийшли подивитися на неї з чотирьох боків, щоб зібратися навколо кола старих священних каменів.



Голови п'яти царів.


І велика історія минулого передавалася від роду до роду, від барда до барда, друїди зберігали голови стародавніх королів, щоб зберегти пам'ять про них.

Кажуть, що п'ять царів жили до того, як з'явився той, який чекав свого наступного правління.

Була поголена голова, один майже волохатий, тонке волосся, четвертий носив зачіску, а 5-й носив корону.

З цих п’яти монархів усі були захоплені історією, перший був наївним, другий — цікавим, третій — заповзятливим, четвертий — визнаним, а п’ятий — коронованим.

З часів благородного посту ті, хто прийшов йому на зміну, заснували кровну династію. Кажуть, що коли місто драконів буде відновлено, про них завжди будуть пам’ятати, а їхні черепи довго зберігалися або ліпилися як сувеніри.




Шостий король.


Немає короля без королеви, шостим королем був король вірності.

Галльські королі не одружувалися на жінці, щоб стати королем, вони одружувалися з її містом, його історією та належали йому. Оскільки так, королівські міста вважалися дорогоцінними каменями, які не були спільними, а королева-спадкоємиця цих земель також служила матір’ю їх великої історії, тому той, хто сидів на троні, не мав іншого вибору, окрім як захищати його та запобігати будь-якій можливості спільного використання. Бо ми не ділимо ні дружини, ні матері, ні міста та його багатств, коли ми королі, а тим більше не його тисячолітню історію. Ці королеви мали репутацію богинь, тому що вони були повними господарями своїх земель і своїх королів. Так воно і було, і якщо одне з цих міст продасться іншим догмам чи культурам, жінку можна було зректися, і перетворити богиню на повію, це була справжня релігія. Цей шостий король належав тілом і душею своїй королеві, яка віддала йому свої розкоші та свій статок, це була обов’язкова релігійна вірність, а також безумовна любов, одружившись на своїй королеві на все життя, можна було одружитися з великою історією своїх територій. . Її життя, яке тепер належить їй, війну не можна було програти, доки залишався подих життя для того, хто мав захищати її більше, ніж будь-яка інша богиня.



Сьомий король.

Сьомий Король — це новий Король-Дракон, один з майстерності та правди, кровний нащадок стародавнього роду.
Він той, хто вирішує і веде війну з іншими націями чи іншими релігіями. Він фізичний король, військовий король. Він був вихований, щоб царювати і воювати на землі людей, він незабутній завойовник, і це його нещастя, тому що спокій душі йому заборонений. Це той, хто був наївним ягням, дитиною в душі, і потроху став зрілим і рішучим лідером.
Він також є тим, хто повинен породити потомство і вирішити, чи стати дитині воїном чи друїдом.
Він має 10 повноважень протягом дня, тому що він має можливість вирішувати про справедливість, про вчинки держави, про майбутнє своєї країни. Він повністю контролює історію свого міста та його людей.
Дракон бореться не за те, щоб знищити інших серед галлів, він бореться, перш за все, щоб зберегти свою цивілізацію. Тому він уособлює великого міфічного воїна, дракона темного і світлого року до кінця свого життя.



Останні три королі.


Восьмий — це релігія та справедливість небес, вона володіє магією священиків і втручається в діяльність богів, вонавосьма година для молитви.

Дев’ятий — це кінець життя, старість, нещасний випадок, війна чи хвороба, це вечір життя, але ми все одно віддаємо йому повагу, він все ще має авторитет.

Десятий король також є королем останньої години, він увійшов в історію, у велику річку, що несе казки, міфи та легенди минулого. Саме його історію сім’ї розповідатимуть одна одній під час чувань, щоб зберегти пам’ять і його авторитет, десята година перед сном.




Храм чотирьох сонць і чотирьох місяців.


У центрі Всесвіту горів перший вогонь, саме з цього вогню все народилося. Каміння пам’ятали в горах, вони були найдовговічнішою річчю на землі. Вони втілювали час і вічність, тому їх вирощували для виготовлення священних речей, також чому на них були вигравірувані однаково божественні мотиви, ті, що представляли невидимий світ, позачасову магію та наймогутніших духів.


За рік і відповідно до відомих магнітних потоків виникло чотири напрямки. За допомогою кружечків ми обчислили положення чотирьох місяців і чотирьох сонць.

Чотири місяці належали ночі, один з них був одружений з першим сонцем. Чоловіча зірка також поділялася на чотири частини доби, чотири сонця, і одне з них залишалося одруженим з першим місяцем.

Так поруч із храмом чотирьох місяців народився храм чотирьох сонць.

Кажуть, разом у них було троє дівчат і троє хлопців.



Ланцюг хмар.



Хмари та ядра були спіймані у світлі творіння, з часом усе зійшлося, одна хмара замінила іншу в ідеальній мірі. І, звичайно, минали дні й ночі, світло, що відбивалося в чистоті вод неба, не завжди було однаковим. Червона мить ранку, темно-синій прийшов осінь, а потім після цього маскування прийшов ще один світліший. Так у циклах днів і світила неба йшли один за одним завжди чисті й недоторкані, за винятком тих, хто йшов їм назустріч на висотах. Це був ключ, відчутна ланка в божественному ланцюзі, єдина ланка, яка могла належати людям.



Огміос старий лев.


Ми завжди знали Огміоса з довгими зубами,

Майстер символів,

Він читав свої промови, які слухали боги,

І чоловіки пішли за ним,

Огміос був старим воїном,

Він носив на собі левову шкуру,

Міф розповідає, як Він убив його голими руками,

Огміос був напівбогом, присутнім на землі,

І слова його були, як удари дубиною,

Його слова були, як стріли вмілих лучників,

Уімборі захистили його дух,

Його язик зв'язував слова й накази,

Він навчав Уеркалая воїнів,

Галльське бойове мистецтво,

Навчив їх таємницям квітки Лугус:


Кожного ранку життя священна кров відроджується,

Як сонце, що світить у своїх ласках,

Він виходить із країни дракона і піднімається в небо богів.


Огміос був майстром красномовства,

Він дав чоловікам і жінкам символи, вирізьблені своїми пазурами на камені та дереві,

Деякі були схожі на листя,

інші були схожі на гілки,

А червона квітка Лугуса надихнула сукню, що оточує сонячне колесо.


Уеркалай


Дух воїнів.


«Життя - це боротьба,

Поважай свого ворога,

Подивіться йому в обличчя,

Прощай лише раз навіть друзям,

Тримай свою позицію твердо,

Ніколи не здавайся,

Дай йому страх і збережи мужність для себе,

Використовуйте його насильство, щоб змусити його впасти,

Ніколи не дозволяй гніву радити тобі,

Встань прямо і наклади йому свій закон,

Ти будеш його паном, коли будеш шанувати його,

Ніколи не дай йому перерви,

Той, хто тримає зброю, ніколи не поступиться своїм словом».


Щороку після збору врожаю молоді люди, ті, хто носив у собі киплячу кров дракона, залишали місто, щоб разом йти тренуватися в одному місці.










Бриганія.


Від початку світової історії смарагд бачив народження богів і богинь абнобів. Вони були на початку життя на землі, багато з них сховалися від очей людей. Вовчиця зберігала в очах любов до своїх дитинчат і час від часу йшла завойовувати інші території.

Галльські племена поступово залишали свої прабатьківські землі, небезпеки були численні.

Але разом з ними один із першонароджених лісу богів ревниво спостерігав за територіями та маленькими дітьми. Вовчиця перетворилася на люту сторожову собаку, вона охороняла священний вогонь. Ця богиня-напівжінка-напіввовчиця була Бриганія. Фея з меж творіння. Вона охороняла кордони і брала участь у кожному галльському завоюванні, мисказала, що зберегла цивілізацію. Також кажуть, що далі на північ вона була сестрою-близнюком благодійника Лугуса. Цю світну Бриганію закликали від усякого зла, хвороб, від небезпек, що чекають маленьких дітей, вона також зберігала долю та розум. Фортеці були встановлені на вершині пагорбів, щоб вшанувати його в нічних пожежах. Бо, як сказано, вона також була святою дівою і мешканкою материнського неба. Звідти походить її репутація німфи, оскільки абноба знала небесні моря Морі. Про неї говорили, що вона могла з'явитися в будь-який момент, якщо її покликати, тому що вона була в кожному будинку.



Граннос.

Бог множин.


Журавлі поклали яйце на землю, це було перше насіння. Насіння проросло ранньої ночі під захистом кабана Дани. Коли воно вилуплюється, виходить дитина з пухкими щічками. І почав він грати та співати. Це був Граннос, бог багатьох кровних ліній і всього достатку, бог життя, який спонукав рости рослини. На його голові з усіх боків росли рослини, і серед них три голівки лісу. Одна лежала, як рослина з минулого, друга дивилася просто на те, що відбувається навколо, третя ще не вставала і дивилася в землю. Ця дитина не був поширений, він все літо співав на славу життю. До нього часто зверталися, оскільки Граннос був доброзичливим до полів, до війни та до торговців.

Він був красою і добрим гумором, що супроводжували людей, усмішкою селян, які бачили, як їхні врожаї подвоюються.

Це було саме по собі, і він часто супроводжував Беленоса, тому що його гарний настрій був заразливим, завдяки йому хворі швидше зцілювалися. Він був би поряд з еквітами і хоробро носив свій шолом.

На ринках ми також обожнювали грайливого юнака, його тоді називали Grannos magounos, натовп і купу доброго зерна. Крім того, він дав ім’я всьому насінню на землі, а також дрібному м’якому гравію, який спускається з гір, тому що він містив золото. Дуже цінувався бог багатьох видінь.



Міжземля.


Колиска Дракона.


земля, заборонена для людей, була світом, де ключ до всесвіту був прихований від очей людей і від світла сонця.

Через стійку віру багатьох померлих врешті-решт ретельно поховали. З давніх-давен вважалося, що якщо життя народилося з матері-землі, то під цією божественною землею мають бути двері до життя, колиска дракона. І будували кургани, дольмени, гори. Дунони, священні пагорби, наближалися до астральних небес, але всередині них були двері, що ведуть до великої таємниці друїдів. Подекуди священиків у стані трансу ховали в сидячому положенні, тобто осмосі молитви, думки та спільного спілкування зі всесвітом. Тому що всередині світу було щось інше, туманний космос, де злилися думка і життєва енергія, це було черево світу, богиня землі. Там була колиска дракона, батька всіх живих істот. Це була внутрішня частина гори, місце, де вода і вогонь піднімали хмари в небо, де таємниця всесвіту була прихована від світських очей, щоб її не забруднити. У деяких місцях друїди копали землю і тунелі вели до священних дверей. Перед потойбічним світом треба було померти, але не для посвячених. «Ми повинні були битися з драконом!» — казали між солдатами.

Але друїди навчали інших способів, вони повинні були добре знати рослини та молитви, перш ніж побачити, як виглядає інша сторона світу. Серед іншого було сказано, що двері відкривалися лише кожні тисячу років, а потім знову з’являвся старий король, бог-олень, маг чи навіть син дракона... це старі історії, але це, здається, сам Кернунос, найбільший бог Галлії.






Король Драконів і Благодатний вогонь.



Був колись справжній дракон, він стояв у центрі землі. Тоді він закохався в жінку, вона забрала в нього вогонь його пристрастей і звір задрімав.

Настав вечір, і вогонь поступово згас, велике полум’я було лише попелом із кількома вуглинками. У той же час чоловіки відчули, що всередині них наближається смерть. Холод охоплює серця, а слабкість їхніх дій прискорила їхню цивілізацію до кінця. Саме в цей момент вирішився найабсолютніший жах, тому що з цього моменту ми знали, що життя відродиться.

Було вирішено відправити чотирьох вершників до центру священного світу, і вони отримали місію підтримувати палаючий вогонь всепожираючих пристрастей вогню. Вони повинні розбудити дракона і не дати йому спати протягом століть і тисячоліть.

Так було зроблено ічетверо безсмертних, тих, хто називався охоронцями, скували незбагненний вогонь. Кожному з них було дано час пробудження, час чотирьох пір життя. Дракон був прив'язаний чотирма ланцюгами посеред землі. І щокварталу його охоронець тягнув за ланку, щоб пробудити драконів і спалахнути вогонь.

Так життя на землі прокинулося після довгої зими, коли майже все було мертве. Ті, хто пережив холод, наповнилися новою силою, якої вони ніколи не знали, інстинктивно прокинулися рослини і тварини, енергія вогню наповнила їх, дерева знову зацвіли, і в усіх племенах відбулися нові народження світу.

Була давня історія, яку розповідали в усіх сім’ях набагато пізніше, після того, як дракона закували в ланцюги, було сказано, що одного разу звір знову з’явиться, здичавівши, і що він прийде шукати плодів свого кохання до богині Вод, життя і смерть. Стережіться живих, що розлютили його, бо одним поглядом вони горіли б вічно.

Через це Лугус подарував світу камінь, який міг зупинити чудовисько. Вона могла зупинити його... але не вбити.

Більше ніхто не знає, де це місце, майже ніхто. Один мудрий старий якось сказав мені, як можна впізнати це місце, велику гору з величезною дірою високо в центрі. Тут був прив’язаний король-дракон. Зараз було б озеро, але час від часу земля здригається, і можна побачити дим від тліючого вогню, що виходить із землі.




Ерідан


На горі початку часів, де народився дракон, стародавнє коло було зруйновано, а його місце розташування та джерело річки історії забуто.

Згідно з пророцтвом, на горі і витоку великої ріки нової священної історії мало бути відбудоване інше коло, збережене назавжди як місце, де зберігалася краса історії галльських народів. Бо це місце було центром нашої тисячолітньої пам'яті, де в пам'яті запам'ятовувалася свята історія нащадків дракона, у світлі думки Лугуса з його світлоносцем, який там жив.

Велика річка Ерідан була стерта з давньої історії, але люди залишилися, щоб увічнити її міф.

Тож біля його джерела, безсумнівно, ще є залишки старого кромлеху, там, на Орлиній горі, де випливає священне джерело та його благородна краса.

У Піренейських горах ми пам’ятаємо цей міф, і тому дракона, який реве штормами та вулканами, у цих місцях назвали Аередою, тим самим, через якого з’явилися води річки Еріданос, у регіоні, який ми досі називаємо Ардеш…



Річка соку.


Маленькі життя текли, як маленькі струмочки, велика історія людей і націй живила потім велику ріку часу, що біжить і вирує до великого океану заходу, де розташована безодня неба.

Велика історична ріка, Еріданос, народилася з першого чистого джерела, потім інші рукави виросли на їхніх берегах, а потім також змішалися з великою історією Галлів. Існувало багато націй, племен і народів, історичний хід яких згодом приєднався до Ерідана. І велика і широка ріка, як величезний стовбур, підтримувала всі гілки дерева життя, того, чиї соки підіймалися і опускалися в його гілках протягом пір року. Той, чиї форми переливалися зорями й місяцем у блисках золота, срібла й бурштину. Бо Еріданос з усіма його притоками набув у свідомості дерева історії та плину часу, дерева зірок року.



Нова святиня.





DUNYIO.


Народження площі лева.

Коли область бика закінчилася близько -500 і переробка на новій області лева і Лугуса, на вході в старе кам'яне коло з'явився персонаж, це був Дуньйо, посланець нової області. .

А голови бика, що обрамляв вхід у коло, були обміняні на голови лева. Нові ковані моменти також мали дві голови левів.

Людина серед галлів вважалася божественною частиною творіння, точніше такою, що володіє центральною третиною божественності світу. Їх називали «gdoniis» або навіть «deuogdonioi», вони були людьми і богами, наділеними ранковим світлом сонячної зірки. Мешканці великої небесної ріки, течію якої можна побачити в русі зірок. Вони вважали, що ця земля була їхньою, що вони отримали її магістрат і що всі вони діти богині-матері. Тож під час кожного зимового сонцестояння, вранці, ми будемо бачити нове світло року знову і протягом тисячоліть. Цю духовність вважали цитаделлю, яка охороняє думку. Вони відчувалинаділені даром від богів і палко захищали свою культуру, це були Гдонії, люди, наділені богами, ті, хто володів фізичною землею та часом священним для всієї левової області та на річці великої історії , Еріданос.






Небесні вершники.


Стара релігія зникла, а історія про короля драконів з минулого була відкинута вбік. Необхідно було стерти війни і надмірності, нещастя минулого повинні були зникнути в новому галльському світі. Нащадки дракона були виховані в новітній і новій релігії Лугуса, але вони зберегли своє коріння в божественній крові. Отже, коли світлий період після темних часів шторму встановився на кілька століть, ці діти утворили орден еквітів, які жили в небесному світлі. На їхніх шоломах з обох боків з'являлося по два крила, тому що на своїх конях вони втілювали вищі, найблагородніші божественні сили. Вони стали птахами небесними, військом небесних вершників.




Центаврій.


Існувала давня релігія дракона з глибини часів, прабатька всіх племен і особливо всіх царів. Це був темний і сильно релігійний період Тараніса, бога бурі, і тут цей бог знову був гнівом неба, з ним асоціювався темний характер дракона.

А потім була нова релігія, яка прийшла на зміну їй, релігія друїдів і бардів, які передавалися якомога краще протягом століть. Цей другий культ змінив інший, як і належало, це був культ світла та слави Луга, оновлення нового покоління та сходження молоді на престол небес. Це також була можливість на час забути старі традиції та увійти в більш сучасний цикл. Саме в цей момент древній дракон втілився в образі молодого морського коника, символу молодості і благородства. І звідти була розказана історія про центаврів-завойовників, які мчали галопом небом, щоб підкорити світ. Королі в той час асоціювалися з кентаврами, тому що вони подорожували на великі відстані, ніколи не залишаючи своїх коней, це був орден божественних коней за їхнім походженням. Таким чином, Лугус був представлений у формі візника, який веде царів-кентаврів, іноді вони змінювали форму, але це завжди був він, інший спосіб представлення дракона в його світлій формі. Найчастіше кентавра зображували скачущим в оточенні його найвідоміших символів, у тому числі меча долі, який показував напрямок майбутнього, ніби прагнучи завоювати потойбічний світ. Підкорення історії було священною справою серед бардів і друїдів, наші королі мали бути назавжди вписані в пам’ять людей так само, як і в пам’ять богів, з якими вони були пов’язані.



Місто Ys.


Велика річка Ерідан бере свій початок біля підніжжя священної гори дракона, в королівстві Ерда. Це джерело називалося водами Ерди, а ця річка сьогодні називається Луарою. Усі торгові шляхи в Галлії вели до місця, яке стародавні царі обрали своєю резиденцією на території Карнута.

Кажуть, що річка пам’яті в один момент висохла, і місто десяти королів-драконів більше не було доступним для торгівлі, оскільки його місце було забуте на благо нового міста. Там були всі багатства та прекрасні задоволення життя та старої цивілізації. Раніше вона була в центрі великої історії. Кажуть, що це місто потім поглинули нові води, нова історія і що його багатства були заповідані спочатку ченцям, які самі передали їх новому поколінню. Минуле було забуто на користь майбутнього, старе місто Ys зникло, але на його місці з’явилося нове, захищене чотирма охоронцями, які охороняли його красу.

І мені сказали ще таке: «серед чотирьох безсмертних була жінка, вдягнена в тіні й світла»

Вона називала себе Морі, і її таємниця одна з найбільших у цьому світі.

Від стародавньої релігії жінки-орла та короля-дракона ми зберегли найкраще. Пізніше з’явився культ Лугуса, сьогодні його називають релігією світла друїдів.

І все ж міф говорить, що після темних грозових хмар завжди приходить світло літа, а потім водяний дракон повинен повернутися і переродитися на інший темний період у кілька сотень років, повернення до стародавньої релігії, що існувала до друїзму. Тому що це вічні цикли, які минає час і які ніщо не може зупинити.

Хрести.


Племена вихваляли чотирьох вершників за чудеса повернення життя. Було вирішено розділити світ на чотири окремі частини для кожного галльського народу. Що складало чотири племена на людину.

тамХрест символізував мораль воскресіння, у деяких кланів він втілював чотири частини місяця. В інших місцях були представлені чотири сузір'я. Один з найкрасивіших хрестів показував частину сонця, другу частину хмар неба, що служило його одягом. Третя представляла місяць і її улюблену зірку Оксуну, а четверта малювала три досконалі зірки впізнаваного сузір’я, це був вузол нічної та зоряної накидки богині Місяця., на початку того часу тоді .

Це були хрести долі, жінок і чоловіків, продовження життя.

З огляду на ці хрести здається, що вони були встановлені за допомогою чотирьох струн божественної ліри. Той, що символізував чотири місяці, колись намалював чотири сліди чарівного коня, копита якого у формі місяця ритмічно били під музику богів.

Був зростаючий місяць, потім спадаючий, ранковий і вечірній.

Таким чином час розподілявся ритмічно.

Це був малюнок і його символи.

Так організовувалися ритуали між днем і ніччю.

Цей хрест був схожий на конюшину з білуватими частинами у формі місяця, він був символом відродження життя.

Ця рослина стала емблемою достатку, нею харчувалися тисячі коней та їхніх вершників. Був король на прізвисько «король кентаврів», тому що він ніколи не злазив з коня. Конюшина була його емблемою, він царював на небі і на землі. Це було раніше, тисячі років тому...






Есус, син дракона.


Насправді не дивно, що Ісус мав репутацію бога або принаймні напівбога галльської ери. Ми також знаємо його під ім'ям колишнього факелоносця, який перейшов до сучасних нащадків під іншим ім'ям....Мерлін.

Кажуть, що дракон мав численних нащадків, протягом багатьох поколінь, ці нащадки були найзнатнішими в Галлії. Це були царі та вожді великих племен.

Цей Езус був нащадком дракона, але замість того, щоб вирости серед воїнів, він пішов шляхом світла Лугуса як розвідник. Він йшов через темні ліси до світла бога неба під час свого світлого періоду. І тому він пройшов через ворота мертвих, щоб стати новим носієм світла. І так, для тих, хто все ще знає його історію серед друїдів, Есус пережив стару еру, і він також став магом бурі Тараніса, перш ніж повернутися до мирного світла. Саме Есус, перетинаючи ліс, зустрів жінку-віверну, яку пізніше назвали... Вівіаною. Як би там не було, він був чарівником, здатним творити чудеса, бо саме залишивши свою войовничу долю, він залишився сиротою, бо тільки воїни могли успадковувати. Він пішов унікальним шляхом друїдів і великих магів, і саме він мав стати джерелом світла, носієм факела та заснувати справжню релігію понад 2300 років тому.




сокира Ісуса.

Луга називали срібноруким богом, тому що його світло змінювало кольори хмар на небі.
хмари набули сріблястих відтінків, а світлові ефекти, що свідчать про присутність бога світла на небі, були чудовими.
У центрі світу тепер росло дерево світлого духу, вночі зірки прикрашали величезну божественну думку, а вдень хмари покривали її своїми сезонними відтінками.
На землі з'явився напівбог на ім'я Есус, і Лугус подав йому свою срібну руку. Ісус зробив з нього священну сокиру. Що будівельників будинків. Отже, коли Лугус виліпив небесні хмари, Есус-волонтер виліпив дерево в центрі світу. А ще його прозвали «Рука Лугуса», божественної волі, через його сокиру з металевими відблисками. Ці двоє були пов’язані в умах людей, і коли Есус працював, світло Лугуса завжди було далеко.
Ця срібна рука залишилася відомою в галльській пам’яті настільки, що її зробили важливим символом. Що стосується Есуса, то він і його сокира залишалися нерозлучними. Він став великим будівельником.



син світла Есус-Мапонос був надихнутий незламною волею, він був тим, хто відповідав за будівництво дому богів на землі.

Навколо дерева пізнання він намалював три кола, внутрішню частину було призначено для духів богів, а будівлю оточував рів. символ безодні смерті, яку потрібно було перетнути, щоб відвідати божественне царство.





Артіоніс.







Сьогодні її пам’ятають як Морі, але вона набагато старша, можливо, тисячі, мільйони років. Життя з'явилося на землі Галлії, а смерть прийшла за ним, цих двох близнюків Морі була матір'ю. Саме вона розпорядилася долею чоловіків.Вона, безсумнівно, була морською богинею, тому що на честь її імені було названо море. Так було з берегинею казана, яка вирішувала, кому увійти в світ духів. Чоловікам, які перетинають його королівство, Морі пропонувала молодість духу для вічності, але будьте обережні, тому що перед цим вона засудила живих істот відмовитися від своєї плоті. Тіло, яке розглядалося як оболонка душі, було не менш гамівною сорочкою. З одного боку богиня піднімала світний факел, а з іншого боку панувала темрява, що оберігала таємницю вічної молодості; Саме ця друга частина належить другому близнюку, Морігані, Богині туманів, чекання, ткалі духовного світу. Воно асоціювалося з густим туманом, оскільки воно на щастя вело душі або втрачало їх назавжди. Трохи пізніше чоловікам було дозволено насолоджуватися світом світла, а для жінок залишалася ніч; бо треба було ділити світ для нерозлучних пар. Але спочатку ця яскрава частина належала першому близнюку, влучно названому Андартами. І Андарти об'єдналися з драконом і народили сина. Цей перший мужній і світлий герой, син дракона і великого ведмедя, був тим, хто схопив меч долі. Його називали Матос, ведмідь-сирота, тому що дракон піднявся на небо, щоб приєднатися до Андартів. Інша історія розповідає про те, як ведмеді, здається, вмирають взимку і відроджуються влітку, настільки глибоко сплять, що смерть не бачить їх і ковзає по них, не маючи влади над їхніми життями. Андарту, царицю ведмедів, також називали Артіаною, великою небесною ведмедицею, яка дає життя великим і сильним воїнам. Маленького ведмедика назвали Матос, перш ніж він став дорослим і могутнім воїном Артосом.



І він став королем, засновуючи лінію Артіоніса, воїнів-ведмедів. Сьогодні його звуть Артур, Артур пендрагон, син дракона.

Дракон вознісся на небо заради любові до богині борців і залишився на зірках, у дереві вічного життя. І в певні пори року воно то занурювалося, то в інші знову спливало з безодні, де морський світ зупинявся в кінці горизонту, щоб знову піднятися до найвищої точки нічного неба.





Ageion.







Коли Морі пішла на острів Сенна, де їй вшановували, мандрівник на ім’я Агейон взяв у руки свій факел, а його брат Абагін ніс денне світло. Це світло вночі, священний факел, ніс свої іскри до неба, утворюючи зірки. Саме він, тепер охоронець меж нічного неба, дав вогонь людям, щоб вони більше не губилися в темряві. Його називали: приносячим або сіячем світла і він постійно ходив навколо землі, розкидаючи на небі зірки. Він зійшов з гори зі священним смолоскипом майстра. Далі на північ його називали «Енгус», тут він мав репутацію провокатора кохання та війни. Бардський бог, якщо він колись існував, мав силу об’єднувати людей навколо святкового вогнища.







Щороку Агейон спускався зі своєї гори, він жив на крутому підніжжі богині Піреї, ніхто б не мав сміливості піти і потурбувати його туди, коли була невідповідна пора року і сильна магія перешкоджала доступу. При цьому він зупинився посеред села, де всі чекали барда-чарівника.



Увечері готували велику жаровню, і мандрівний бог кидав у середину речовину, яка викликала великі іскри, запах, що виходив із вогнища, мав репутацію зцілюючих людей, переводячи їх у стан ейфорії. Це була клейка речовина, взята з пірейського дерева.







І Агейон розповів історію прекрасному загону, що сидів біля багаття.



Велетенський дикий кабан спустошував посіви селян, мстився за образу богам, його щетинисте волосся на спині обіцяло нищівну лють богів кожному, хто трапився б на його шляху. Кілька чоловіків намагалися зупинити його, але тварина, оскаженіла від люті, вбила їх без жодного пострілу. Привезли найвідоміших мисливців краю та їхніх собак, обіцяли їм велику винагороду. Але жоден не був достатньо швидким, щоб наздогнати розлюченого ебуро. Тоді великі борці кинули йому виклик, заздалегідь запевнивши його в поразці, ніщо сказане не могло вирватися з-під їх міцної хватки. І всі були побиті, такою великою була сила вепра, він ламав їм кістки і бив їх лютими ударами, ніхто не міг втекти від гордості, і він висміював їх, тому що вепр був знаряддям божественного правосуддя, він належав Дані.



Потім з’явився вершник, щоб зупинити різанину, на своєму гордому коні він нічого і нікого не боявся. Його довгий спис легко ідентифікував його як представника бога світла, Лугу не сподобавсяКоли священні сади Едунії були спустошені, він послав свого прямого представника в землю людей. Треба було зупинити величезного звіра, який сіяв жах скрізь, куди він йшов.



Вершник пустився в погоню і, як світло, що проганяє темряву, намагався наздогнати Ебуроса. Але навіть він не міг цього зробити, точніше сказати, що змагання між двома божествами ніколи не припинялося; З цієї дати ми можемо бачити в галльському небі два сузір’я, які називаються великим мисливцем і диким кабаном, який йому передує, двоє ворогуючих, таким чином, ведуть змагання на вічність. У певні пори року священний кабан повертається, щоб спустошити родючі землі, а вершник на лугусі слідує за ним, щоб змусити його піти.

Деякі злі язики таємно розповідають про зв’язок, який об’єднує Дану, обличчя ночі, та Едунію, місячну вершницю. Про цього вепра кажуть, що його послала місячна богиня лісів і садів, щоб за допомогою світла лугу відібрати у людей землі, завойовані вдень. Як жіноча помста на території, яка завжди їй належала.





Ці два сузір’я знаходяться близько до центру зіркового дерева, ми досить добре розпізнаємо великого мисливця та дикого кабана, які знаходяться дуже близько одне від одного, але вони ніколи не збираються разом, крім як полювати один на одного.












Самонос, Сини Світла.


Чоловіки, достатньо дорослі, щоб розуміти релігійні речі світла, народжені у фізичному світі, вирішили зі своїми смолоскипами в ряд попрямувати до айдубно. Щороку відбувалася велика церемонія входження в темний період. Під кінець літа чоловіки збиралися вдень. Вони запалювали свої смолоскипи біля трамонту обличчям до сонця, потім довгими процесіями долали кілометри, перш ніж прибути до місця, де протягом холодного періоду мав запалюватися вогонь, священного для всіх. Вони обійшли старі моноліти й опинилися навколо кам’яного кола, брами до раю. Зірки утворювали фігури, а між цими уявними лініями галльське небо розповідало свої старі міфи, ті фантастичні історії, які формують нації. Там жерці молилися і приносили жертви богам потойбічного світу. Велике нічне свято показувало свої танцюючі вогні всюди, саме в цей час люди розмовляли з покійним, плакали чи сміялися в кожній ролі спогадів минулого та майбутніх відроджень.

Ліра Агейона.



Дана була щаслива побачити нову пошану, виявлену богам завдяки Агейону, і вона вирішила принести щось із своєї магії цьому напівбогові.

вона вже була найтаємнішою богинею, тому подарувала митцеві особливу ліру; Ліра, яку ніхто на землі не міг вкрасти, позичити, подарувати чи продати. І цей предмет міг належати лише одній людині, оскільки він був таким унікальним. Об'єкт із темного світу, чию магію неможливо побачити; Так було зроблено, і ліра зірок належала Агейону. Дійсно, ніхто не міг побачити його магію, але, з іншого боку, кожен міг її почути. Завдяки їй Дана мала репутацію води диких тварин, куди завгодно, перетворюючи їхню звірину на лагідний темперамент; часто кажуть, що ця ліра могла відкрити двері в царство небесне. Був ще один інструмент такого ж типу, але цей належав Таранісу, і він міг змушувати чоловічі ноги бігати, а жіночі серця, це був дуже особливий барабан.

Агейон кинув у вогонь кілька зерен бурштину, і на нічному небі зійшли зірки, перед очима всіх постала ліра Дани, яка залишилася вписана в дереві вічності. Те, що про неї говорили, було правдою, ніхто не міг продати, вкрасти чи віддати священну ліру.



барабан Агос.



Було багато битв на кордонах Галлії, страх, кров і піт текли скрізь, спустошуючи землю. Щоб захистити свої племена, Агейон вирішив супроводжувати війська серед білого дня. Потім він прийняв іншу зовнішність і своє бойове ім’я, Агос, жахливий ходок.

Тараніс віддав свій барабан тому, хто вмів ним найкраще користуватися. Він прийшов із великого гірського цирку, де шторми передавали свої ритми, відбиваючись у кузнях Піренна. Жахливі звуки, яким ніхто не хотів би протистояти, спалахи любові Танаріса та Піренна були відомі без поблажок усім, хто їм заважав. Шкіра гірського барана була натягнута на вазу, наповнену водами бога грози. І це був не будь-який Овен. Цей барабан галльською мовою називався Nerto, що зазвичай означає «мужність».

І він міг об’єднати розрізнені війська, створювати величезні хвилі проти ворожих ліній, так само як інструмент міг заморозити серця ворогів від страху.

Тараніс у формілідер небесного війська, а також дав йому силу граду, тому що його повторювані удари завжди плуталися з шумом битв; Ця територія була названа королівством Егезіса, він був сином Тараніса та Піренн, гігантської богині-напівлюдини, чиї володіння простягалися високо в небеса. Країна, де навесні сміялися німфи і де за глибокою тишею часто йшов гомін.



Дусіос.


Дусіос, Звірі створіння.


Ми знали про магію, про істот з різних світів, і серед них були страшні і незбагненні створіння, дусіо. Їх зображували різними способами, особливо дерев'яними скульптурами, які прикрашали кути та стіни будинків. Цікавих цікавило, хто ці жахливі та спотворені істоти, чому вони постійно стоять у гротескних позах. Дусіо були різновидом людських демонів, іноді схрещуваних із тваринами, фантастичними істотами, зображення яких мало налякати або викликати огиду у перехожого, щоб він не спотворився, придивившись надто пильно. Тому що дусіо іноді заволодівали людьми, і це було небезпекою для всіх.

Але не всі вони були поганими, і деякі навіть були піднесені над іншими, у благородні небеса.








Кату-Бодуа







Після боїв поля вкривалися трупами, ще не спокою були полеглі в бою сміливці. Богиня-ворона прийшла плакати над тілами, і ворони вторглися на поля битв. Вона була богинею сімей і оплакувала душі тих, хто сумував за своїми близькими вдома. Всі одягнені в чорне, жінки, доньки та матері прийшли вигукнути свою любов до тих, хто мав піднятися на світле небо. Ми говоримо це тому, що завдяки їхнім заклинанням, їхнім пісням і їхнім сльозам мирні душі залишили світ живих позаду, відійшовши далеко від божевілля світу.







Флейта Януарії.







Побачивши це, Агейон дуже засмутився і попросив богиню краси щось зробити.



Беліссаму прозвали Іануарія, тільки вона могла брати живих духів у зачаровані місця. Агейон кинув кілька бурштинових намистин у вогонь, і Януарія перетворилася на величного лебедя, який піднімався в зоряне небо. Цей лебідь був величезний, і його могли бачити всі племена. У цей благодатний момент він залишився дискваліфікованим на цілий сезон. Потім Беллісама віддав одну з кісток ноги лебедя Агейону, щоб він зробив флейту. Цей інструмент говорив, що ми маємо силу омолоджувати серця та викликати посмішку у найзасмученіших. Януарія пізнала магію подиху життя, і кістка була перетворена на музичний інструмент. Бог бардів вимовив його устами, і у великому болоті творіння звук полетів у всіх напрямках, і всі галльські племена могли його почути. Це був тріумф доброти над силами зла, який ageïon зіграла для скорботних родин. Ще дещо кажуть про цю флейту, вона також могла лікувати хворих. І ми бачили, що поранені швидше заживали. Так великий лебідь залишився вписаним у дерево життя і пам'яті як символ вічної краси.





Сім Сулевій.



Беллісама пішов на свій острів у великому небесному океані, йому дали назву божественного царства, то була планета Януаріс.

Сім Сулевій вели людей небесними шляхами, кожна з них жила на одній із семи відомих планет Сонячної системи, а Земля була восьмою.

У дереві галльської духовності вони були богинями гнізда, мешканками небес, сімома німфами, що символізували сім облич жінки.



Їхні імена часто плутають, тому що вони схожі, і я сам більше не знаю, де і яка стоїть на кожному небесному царстві, з усіма цими німфами ми в кінцевому підсумку плутаємо їх.

У чому ми досить впевнені (але не повністю, тому що ми ніколи не впевнені щодо жінок), так це в тому, що їхньою матір’ю є Епона, богиня галльських вершників.



Вони були семеро дів і закрили стародавньому змієві вхід у царство небесне, ніяке звірство не могло проникнути до дерева вічного духа. Ці сім молодих жінок вітали дух тих, хто воскрес, це були ті, хто мав сім облич людей.



Януарія захищала планету лагідності,



Бриганія гордо охороняла планету вірності,



Оксуна була біля входу на планету ігор, розуміння й оптимізму, насолод,



Аргантія, очевидно, оселилася на планеті мудрих свобод,



Секвана, богиня суворості й моральної сили, вершила правосуддя,



Дві інші планети були тими, про які вперше було сказано про відданість, мужність і досягнення, а

червона планета, бажана богом-воїном Халармадосом, богинею доль Морі, іншу називали Іссамос, планетою волі та відданості, планетою справжньої появи та розкриття. Серед усіх Сулевій одна була особливою, одна з цих материнських планет мала іншу назву, Онуава, жалюгідний світ, населений лише жінками, майже забороненим для чоловіків, за винятком... певного бога. Сім Сулевій вітали сімох юних богів і таким чином заснували великі родини галльської знаті. Виходячи з культу вод, їм приписували сім річок, стільки ж шляхів, що ведуть до священної гори, шляхів, які охороняють ці божества. Атесмеріос; На початку люди губилися у великих лісах, засновувалися села, роздроблені, розкидані повсюди, залежно від хороших можливостей, які пропонувала їм природа та ландшафти. Боги охороняли життя, землю, щоб вітати його, дику різноманітність. Коли дракона розрізали навпіл, за темними ночами Дани з’явилися сяючі пейзажі. А ми таки заблукали в темних лісах. На великій галявині продовжувало рости бичаче дерево; Тоді Есус прийняв новий титул, і з’явився надзвичайний велетень, це був Атесмеріос, охоронець істин. Бог стабільності, так би мовити, тому що він жив у місці всесвіту, де все почалося; Атесмеріос був сином Дани, і для неї він послав вісім своїх найкращих вершників, щоб оглянути світ людей; Він попросив їх заснувати вісім міст по всьому світу, які мали б вшановувати велику богиню ночі. І вісім еквітів вирушають по дорогах проти всіх перешкод, просуваючись у хмарах, вбиваючи грізних монстрів, що перегороджують їм шлях. У нічному небі з’явився великий знак, на одній із гілок дерева вічності тепер росла куля омели, видима неозброєним оком, кожна з куль представляла одне з восьми міст, побудованих еквітами по всьому світу. Про них розповідає міф, що вони були вісьмома стовпами сучасного світу, їх називали «вісьмома істинами». Також говорили, що омела символізувала стабільність і вічне життя, тому що вона ніколи не в'янула, завжди залишаючись зеленою навіть взимку. Тепер воно росло на дереві бика, цьому дереві, стовбур якого підтримував час і дух галлів. На суші влаштовували великі селянські ходи, як великі ріки. Атесмеріос прийшов із землі, щоб піднятися на дереві богів, і в правій руці він ніс гак; Цим гакком зрізали омелу, яка падала на землю серед білого дня. Селяни збирали його з відданістю, тому що він був символом єдності всіх галльських племен. Кожен вождь, кожен правитель отримував її частку на знак приналежності до божественного царства. Саме в цей час омела стала священною рослиною, принесеною богами, про неї говорили певні речі, говорили про її силу і силу. його благотворна магія. Ми говорили про мир. Це зоряне скупчення сьогодні називається Плеядами, воно представляє вісім цивілізацій, заснованих справедливими мандрівниками на початку часів. Кажуть, що одне з міст було затоплено, але час від часу воно знову спливало з моря, а Атесмеріос був занесений на небо, і його досі представляють як друїда, здатного принести омелу на землю, як селянського напівбога, який прокладає дороги. , одне з облич Ісуса. Коли вершники гинули один за одним, їх ховали на місцях нових міст, під курганами та величезними пірамідами. Крім того, що омела була символом єдності та миру, вона також вважалася рослиною науки та духовності, рослиною винахідників та чарівників. Ми пам’ятаємо того, хто послав вісім вершників, які служили Дані під ім’ям Атіс, скорочення від Атесмеріос. Ми завдячуємо йому призмою правди, форми омели, наданої священному каменю філософів. Він був напівбогом, дуже великим друїдом, він залишився вписаним у зірки як той, хто був у центрі відомого світу, і він досі тримає в руці гачок, його називають «пастухом» у Франції. Гачок Атіса. Атіс був гігантом, вирощеним Даною в диких лісах стародавньої Європи, він багато дізнався про своє оточення, форму рослин, їхні смаки, їхні плоди та лікарські речовини, що містяться в їхніх соках. І він з подивом дивився на велике дерево, стовбур якого ріс у центрі всесвіту. Природа навчила його рівноваги та керівних законів того, що його оточувало; Але Атіс, весь із цікавістю, вийшов із лісу назустріч своїм побратимам, які населяли землю в той час; він також багато чого від них навчився, але вони жили за правилами він мати-природа, ніхто з них не володів інструментами чи достатньою наукою, щоб зрозуміти глибину всього; більше того, якими б вони не були велетнями, ніхто не міг досягти верхівок ще більших гігантських дерев; Це земне місце в цей час стародавнього світу розкинулося у всіх його надмірностях.



Атіс був сином Дани, тому йому було дозволено зрозуміти, що було вище людей і велетнів;



Богиня Місяця дала йому свій золотий гак вранці в перший день весни, і він узяв його з щастям, це грізне знаряддя зробило його володарем великої сили, було сказано, що гачок міг належати тільки " панам. Тільки ті отримали право вирішувати за народ. Ось як справжні друїди досі носять золотий гак як символ свого рангу.



Атіс узяв місячний гачок і почав обрізати дерево вічності, таким чином він вирішив, що дванадцять частин неба належатимуть дванадцяти небесним племенам, половина житиме в темряві, а інша половина житиме вдень під землею. око й захист Ани. Залежно від пори року деякі племена переходили в ніч, а ті, що стояли проти них у новому колі, переходили у світло.



Він розділив дві великі пори року та чотири малі пори року, а потім, помітивши нові рухи на небі, накреслив на камені тридцять років галльського календаря.



З тих пір гачок залишається емблемою всіх друїдів, здатних вирішувати, що повинно, а що ні бути в дереві всесвіту.

Гачок залишився висіти на дереві зірок, і він досі там, його золотий колір, це був місяць, який подарував йому його.





Карнікс, Військовий Кабан.







Про цього знаменитого кабана, який супроводжував людей у бій, про його крики говорили, що вони йшли прямо з надр світу.



Його сприймали як емблему, а великі карнікси попереджали ворога про майбутню бійню. Це був кабан дикого і первісного життя, його звіроподібність робила його звіром, якого боялися всі; Міф говорить, що ніхто, ні люди, ні будь-що, що існувало у Всесвіті, не могло зупинити його шалений порив. Залишаючи священні ліси Дани, він лише їй підкорявся. І його місія посеред битви була жахливою, його називали могильником, пожирачом, його жахлива дика сила створила йому репутацію.



Коли він з'явився, всі знали, що скоро настане час повернути його тіло первинній богині, яка дала їм життя на землі;



Тевтат був представлений таким чином, тому що великий самець ніколи не відступав під час заручин;



А чоловіки й жінки гинули в боях десятками, тіла повертали назад до Дани. В’язні також не мали жодного шансу пережити перший із законів Тевтатів, помираючи від бажання повернути богині те, що вона повністю створила, — тканини плоті повернулися до неї з повним правом. Де б не з’являвся кабан, він завжди спричиняв бійню. Крім того, Карнікс з обличчям розв’язаного вепра, галльський бойовий ріг, приніс свою назву в сучасну мову під цим терміном «різанина».



Ось чому кабана Дана носили як емблему всі галльські полководці.

Він був твариною, що несе смерть, і на його зображеннях ми все ще можемо побачити напівсонце, це був трамонт, зникнення світла...



Дерево предків.


У Галлії було багато дерев, деякі з них були дуже старими, вони пережили тисячі років, можливо, набагато більше.

Був один, зокрема, який постійно відроджувався зі свого старого коріння, його величезний стовбур підтримував листя, що сягало до неба, його плоди нагадували планети, посередині було сонце, по його кільцях можна було прочитати час.

Воно було свідком історії землі, тому що говорили, що саме під цим деревом прийшли всі живі істоти.

Він прихистив цілі покоління людей, а біля його підніжжя, між гілками неба та його корінням усередині світу, друїди вершили звичайне правосуддя.

У ньому містилася безмежність знань про всесвіт.




Могила зірок.


Так, хоробрі вожді дізналися від друїдів, скільки чекає на героїв вічність зірок. Кабан Дани вів життя воїна, і всі озброєні люди мусили померти, розлючені піснею богів. Це був символ відомого вепра без страху чи докорів сумління, тварини, посланої богами, щоб показати свою мужність і повну відсутність страху, який одного разу почав бій, який неможливо було зупинити, демонструючи абсолютну мужність і прекрасну смерть, ту, що всі чоловіки, жінки, діти в Галлії не могли ігнорувати, герої вмирають з розмахом і силою, перш ніж їх приймуть у своїй колисці'вічність. Потім вони повинні були постати перед богинею дверей і переступити поріг, їхні духи вічно живі. Тож ми співали їм хвалу через оду на чотири частини, чотири частини світу, чотири частини духовного життя. Їм присвячувалися щорічні церемонії, щоб назавжди нагадувати племенам про те, наскільки вони величні. Таким чином вони залишалися молодими навіки в колисці зірок, самі будучи частиною великих вічних циклів.



Кров дракона.


Кров дракона була увічнена завдяки жінці, її нащадки були невинними.

І вони були захищені, усі принци та принцеси божественної крові, які носили знак однієї родини.

У дорослому віці їх характерні риси демонстрували вічну наполегливість і мстивість, яких всюди боялися вороги.

Ці стародавні королі несли в собі лють своїх предків, а їхній темний характер нічого не прощав загарбникам.

Вони мали силу шторму, проливних дощів, бурхливих джерел, бурхливих річок і великого західного океану, їхні слова несли страх всюди.

Вони були батьками і нещадними для тих, хто хотів відвернути своїх нащадків від долі королів і королев, воїнів, охоронців священних земель.

Священики навчали їх свого коріння, і ніхто не мав права перекручувати їхні слова, брехня каралася смертю.

Вони несли в собі кров дракона, великої долі.



МАПОНОС.



Створювалися сім'ї, нащадки були важливою справою. Це, мабуть, представляло батьків і синів, тому що так, частина галльської цивілізації була патріархальною, патріархальною, але підкорялася великій богині-матері. Саме завдяки їй сини перейняли від своїх батьків.

А дітей чоловічої статі рано відбирали від матерів, щоб виховувати їх у воєнних і бойових умовах. Мапонос був їхнім богом-покровителем, який цих молодих галлів обіцяв отримати військову освіту.

Мати міста породила бога, який мав діяти в цьому сенсі, він представляв синівство, подібність духу, професії чи тіла. Це був Мапонос, хлопець з ангельським обличчям, який згодом з волі богів став міцним галльським воїном. Саме він пішов уже прокладеними шляхами, говорив так само, як і його предки, і якого з раннього дитинства треба було виховувати, щоб взяти факел батьківського благородства.




Галльська помста.


Сказати про цих великих людей Заходу, що вони були варварами, ґрунтується виключно на легких байках незрозумілих персонажів. Незважаючи на правду про хорошу освіту, спрямовану на якнайкраще мирне життя, правда про галлів завжди була реальністю. Так, галли були жорстокими бійцями, одними з найвідважніших і найнебезпечніших в історії людства. Це міф, який досі розповідають друїди, які отримали передачу від своїх предків. Ця прихована історія, оскільки вона не є хорошим прикладом, все ж походить із найдавнішої європейської давнини. У ньому йдеться про чоловіка, який усім своїм єством любив жінку, чисту діву, як їх називають. Саме з цієї первинної чистоти походить жертва людини, яка раніше вважалася напівбогом.

Через те, що смерть заволоділа красунею, забраною монстрами, що прийшли з темної ночі, вона залишила після себе лише пляму крові, перш ніж зникнути. Сильний воїн так і не зміг вилікувати цю глибоку рану, але вона не вбила його самого. Друїди розповідають про людину, що блукає лісами, лісами та сільською місцевістю, як привид, почервонілий, наче мертвий, але він не міг померти, не задовольнивши свою помсту. Дехто говорить про ім’я, яке колись було заборонене, бо нещастя супроводжувало його всюди. Я можу лише сказати, що ця болюча істота не може померти, тому що це його біль змушує його вижити, вічний біль.

Кажуть, що він чекав тисячу років, перш ніж повернутися на свою землю, прокляття було настільки великим, що ми все ще говоримо сьогодні про короля-лицаря, який приходить шукати кохання, яке він колись втратив, і ми також говоримо наступне: якщо він не знайде нічого, щоб любов, коли він повернеться на свою землю, тоді він знищить усе, до чого торкнеться, і міг би у своїй люті знищити всю землю....

Звідси пішло незгасне зло, передане всім нашим народам, страшна помста людей і галльських племен. Тупий і руйнівний гнів, який мав відроджуватися знову і знову, поки цей предок нарешті не знайшов любов до життя і свою землю, міг нарешті відвернути нещастя. Тож про його ім’я все ще можна говорити як про дух, який звільнився. Цю історію мені розповіли справжні друїди, які й сьогодні вважають, що це втілення плашкиu небес і прокляття втрачених кохань, бога, який все ще шукає помсти своїм ворогам і який, безсумнівно, шукатиме їх вічно. Істота настільки могутня, що була б здатна знищити весь світ.




Галльський півень.







Про бога Гару чули всюди, насправді він був основою радісних вигуків, які чулися в галльських селах; Кажуть, що одного разу, у вигляді гарного півня, він сильно клюнув насіння серед ночі, і воно розкололося надвоє, це були два обличчя темної людини, одне було першою частиною ніч, а інший сховався в тіні другого. Богині Ґарманґабі брали участь у народженні немовлят клану. Саме вони, жінки Гари, опікувались породіллями та новонародженими, які потребували їхнього захисту;



У середині дня півень накинувся на факт будинку, де відбувалося одне з цих божественних пологів, тому що серед галлів все галльське життя було священним. При перших криках дитини він голосно виголосив свій переможний крик до неба, вихваляючи богів за це нове благословення, і велика веселка виросла в його хвості, з’єднавши дві сторони землі, оточуючи вищий, оживлений ореол у світлі Лугус.







З цього часу бог Гара в образі півня був прославлений людьми, оскільки саме він проповідував добру новину всім околицям і навіть далеко.



Скрізь говорили, що цей знаменитий півень щодня будив життя на землі.







«Народився!!!, народився!!! Кокорікатобо», — весело вигукнув він із найближчої до небес вершини.



Цей переможний клич приписували великим бійцям, які відзначилися на полі бою, і часто деякі галльські лідери носили червоний головний убір на знак визнання серед військ.






Морський коник.


Великий вершник, який помер увечері свого життя, він був галльським королем, якого вважали майже напівбогом. Все життя він воював за свій народ, брав участь у кожній битві, не відступаючи. Його навчали друїди та їхня магія. Його поховали під курганом, обличчям зверненим до місця народження та відродження. Потім було сказано, що король пішов, прямуючи на захід, до великого небесного океану. Він був мертвий, як зірка, яку він представляв на вершині своєї слави, потім дуже старий і втомлений, його червона душа повільно занурилася в обрій, запалюючи небо останнім криком дракона. І люди молилися, щоб він був у мирі, а друїди нагадували всім, що він повинен повернутися. Минула ніч, коли солдати віддали йому велику честь, ще одна ніч і друїди запустили заклинання, щоб він знайшов дорогу, а потім третя ніч, і всі чекали на березі на кінці світу, коли повернеться світло. Вершник був невіддільний від свого верхового скакуна, всі коні мали шляхетну бойову сутність, і їх часто порівнювали з кентавром. Це було вранці третього дня, коли з'явився знак воскресіння князів, дитина, яка дивилася на океан душ, побачила, що щось наближається до його мокрих ніг, він нахилився і підняв предмет. Морський коник з'явився в руках, які передавали його на західному пляжі.

«Дивіться, — вигукували всі друїди, — король посилає нам знак, морського коня!» Цей символ був добре відомий у племенах, це була душа минулого, яка постійно поверталася, щоб вести нове тіло. Відомо, що цей морський коник нагадує плід у процесі будівництва, життя, яке відроджується в материнських водах. І довгий час говорили, що в ньому зберігаються душі кінних королів і кентаврів минулого, він був символом воскресіння. Потім кажуть, що душа короля, звільнившись від людської звірства, відправилася кататися на киті по океанах духу, а потім акванавт повернувся в цій формі морського коника. Він був зроблений у вигляді обертового хреста, що складається з чотирьох морських коників, у його центрі король-вершник продовжував їздити на великому киті, за що також отримав прізвисько «риба», але для коней символом залишалося зображення морського коня.



риба


Ми всі знаємо, що життя не буває легким кожного дня. Наше втомлене тіло зрештою стає важким, випробування, які ми зазнаємо, позначають наші обличчя та випробовують наш дух. Ми кажемо, що наприкінці життя душа звільняється від обмежень цього світу. Ніщо погане більше не може досягти нас, звірство тут кусає свій хвіст, змія більше не вільна робити з нами, що хоче. Потім настає час великої їзди, душа щаслива і вільна пливе в нескінченних водах. Ось чому риба протягом століть залишається одним із наших улюблених символів, оскільки вона символізує душу тих, хто пішов ізгер на небесах.

Пізніше ця знаменита риба залишилася символом людей, які піднялися, іноді деякі носили її протягом життя, тому що їх дух звільнився від земних обмежень.



Квітка світанку.


Таким чином, на атлантичних пляжах тисячі людей поширювали інформацію про те, що океан божественності, володіння Морі, матері мертвих і воскресінь, послав знак. Сльози гніву і печалі перетворилися на теплі солоні краплі, але в цю мить вони линули з теплої атмосфери. Це були сльози щастя, доля зробила свою справу, незабаром народиться новий король із духом старого, провідник для всіх людей Заходу.

Саме тоді ми почули спів півня, COCARICATOBO! ПЕРЕМОГА!..ПЕРЕМОГА!

І люди повернулися на звуки всіх півнів, які передавали звістку від села до села, незабаром народиться великий цар, який замінить того, хто щойно пішов.

На горизонті великі вогні потроху заливали небо, і люди покидали пляж, щоб йти до світла відродження.

Серед радісних криків і співу півнів вони блукали по полях, і сталося ще одне диво. На початку весни та яскравого періоду сонце, що сходить, набувало криваво-червоного відтінку, сидячи прямо над землею. І скрізь, хоч ми їх і не бачили напередодні, світанкові квіти виявляли той самий червоний колір, покриваючи поля, скільки сягало око. Квітка духу показала всю свою магію, це була квітка Лугуса, квітка галльської крові, вони сказали, що це була квітка світанку, тому що вона розкрилася саме в ту мить. Це також був знак від богів. Тоді друїд узяв ніжний мак обличчям до сонця, що сходить, і показав усім, чого навчився Лугус. Всередині чотирьох квіткових покривал була таємниця божественних доль. Дійсно, знаменита квітка світанку представляла, всередині захищену кров’ю старійшин, хрест чотирьох частин людського життя. Народження, молодість, зрілість і старість, ось звідки походить міф про долю князів-вершників.


Чотири зерна.


Але галлів було багато, сотні племен жили вільно, маючи однакову культуру. Треба було згрупувати всіх наших людей в один торговий народ, щоб полегшити торгівлю. Потім були проведені консультації з усіма територіями, і три великі частини цієї священної землі були призначені для представлення всіх нас. Друїди вирішили віддати частку культу кожному з трьох галлів, щоб усі вони мали свою частку в галльському дусі. Перша чверть місяця була дана центральній території, друга чверть місяця була дана галлам на південному сході, а ще одна чверть місяця була дана галлам північної Європи. Таким чином, троє галлів володіли трьома частинами ночі, трьома зернами темного ячменю, а всі ці сільськогосподарські території разом володіли одним зерном світлої пшениці, яке символізувало всю землю, і повний світлий місяць. З того часу ячмінь належав до темного місяця, а золота пшениця представляла унікальний і повний повний місяць. Ці чотири зерна добре виглядають на деяких монетах, таких як чотири частини галльського хреста, 3 темних і одна світна. Відтоді було сказано, що три маленькі частини ночі варті галльського деньє, а також, що загальна частина освітленого місяця також варта галльського деньє. Відтоді нічна зірка представляла собою єдину валюту, яку використовували для торгівлі в трьох Галіях, і це була священна валюта. Деякі землеробські племена представляли це по-різному, на їхній грошовій одиниці ми знайшли місяць, розділений на дві великі висхідну та низхідну частини, дві половини одного насіння.





Королівська лілія.


На берегах струмків, річок і струмків велика богиня весни Едунія запитувала почуття. Потім через болота й калюжі навмання пройшов крилатий бог, гордий воїн на своєму андроцефалічному коні. Місяць супроводжував його кроки і його біги. Сонце вшанувало його копицю волосся відблисками дня й духу. Пройшовши край тихої води, він подивився на своє відображення, а потім кинув оком на берег. Це той самий, на якому виросла синьо-фіолетова квітка із золотисто-жовтим серцем. Це була квітка елегантності та благородства королів, та, що росла лише в місцях, оспівованих богами. Відтоді ця знаменита лілія стала відображенням короля, обраного богами та богинями. І в інших місцях ми часто бачили руку богині весни, яка виринала з-під землі, тому що королівська лілія і рука королеви мали спільну пригоду. Згодом одна бджола прилетіла, щоб оселитись на квітці, потім інша, щоб зібрати благородство її нектару. Так королівська лілія, божественна рука і бджоли утворили галльські емблеми деяких королів.


Крилатий плащ.


Боги позувалиїхні очі дивилися на того, хто мав очолити галльські народи, і кожне око відбивало світло зірки.

Лілія виросла і, як ковдра, стелилася на плечі вершника.

Коли його два кінці були розправлені на вітрі, накидка перетворилася на крила, і з крилами полетів новий цар-вершник, вкритий сяючою лілеєю зірок, щоб підкорити світ і знищити всіх своїх ворогів.

На ньому тепер був символ чистоти і захисту всіх богів небес.





Ієрархія богів.


Існували головні боги та богині, яких було небагато, їх кількість не перевищувала трьох великих представників на царство, вони були великими предками, елементалями. Нижче були їхні діти, важливі князі-напівлюди.

Але була ще підпорядкована категорія, ця третя конгрегація включала всі відмінності творіння, були феї, фавни, різні істоти з людськими чи тваринними атрибутами, одні нагадували рослини, інші — скелі, вони були сховані скрізь у світі живих, але ви повинні були добре знати світ чарівників, щоб мати змогу побачити та взяти їх.

Це були маленькі люди лісів, духи, що населяли місця в будинках з людьми, мандрівні істоти, що несли повідомлення.




ТОЛОСЕНДОЗУС

Є країни приємніші за інші, і навіть тоді, найчастіше гірський житель не терпить пляжу, саме за його бажаннями ми бачимо всесвіт.

А Толосендос був одним із батьків людського всесвіту. Гігантський король, чиї бажання породжували прекрасне й менш добре, тоді можна було б сказати, що він був батьком місяця.


Територія Толосатов завжди була благословенна богами, клімат м'який, найчастіше приємний. Мешканці цих країн — мислителі й поети. Так було не завжди, дуже давно легковажність, несвідомість і самолюбство розпалили вуглинки бажання. І ось одного разу, побачивши, що Толосати ніколи не стануть на шлях справжньої краси, велика богиня небесних океанів розгнівалася, повільно, ніжно, вона попросила свого батька на землі.

Толосендос, титан небесних океанів

Спочатку вдалині, на заході, люди побачили, як піднімається величезна хвиля, яка своїми розмірами та красою перевершувала людську уяву. Піна цих хвиль піднімалася до неба й покривала сяючі землі; у своїх повільних хвилях потрібно було кілька годин, щоб наблизитися, кілька місяців, кілька років для деяких духів. На гарячі рівнини, зазвичай такі спокійні, обрушилася повінь, яка тривала дві години. З наближенням вечора з'явився Титан, густий туман вкрив територію Толосатів. Туман там дуже особливий. Зазвичай дебошири розійшлися. Вони щойно загубилися в царстві духовності, кожен на власні очі бачив загострення своїх бажань. І разом з неперевершеною красою богів прийшов досада неможливості володіти нею.

Охоплені божественними океанами, вони шукали того, в чому могли б здобути багатство і дивуватися. Жодна людина не знає, як жити серед них.

І ніхто не перетинався, бо у кожного були свої бажання.

Відлуння могло рознестися далеко в цьому тумані й котитися на кілометри й кілометри в усіх напрямках, була любов, а потім ненависть, була краса війни й миру, але понад усе вони навчилися виходити за межі денного світла, щоб наблизитися до краси душі. Барди оспівували богиню та її батька.

Тоді вперше знову люди сіли на землю й почали по-справжньому думати. Рух вперед у фізичному світі ні до чого не привів у туманні дні. І в ці моменти артисти проводили моменти напруженої молитви

Це тривало до ранку, кілька годин, кілька місяців і кілька років, майже вічність для того, хто думає.

Увесь цей розумний контроль Толосендоса навчив їх ....... розуму, але понад усе він показав їм бажання та нефізичну заздрість, як цінувати світло ночі.

Наступного дня Лугус розірвав темні покривала, що вкривали землю. Світло спалахує. Але мешканці дуже змінилися, вони перестали проявляти поведінку зарозумілих дітей, вони залишилися задумливими. До нього торкалася рука колоса, якого називали «той, хто демонструє свої думки», бог запалу. За ніч, завдяки всім лунам, він навчив їх і співати. І знову гарно заспівати, співати наодинці, співати разом, щоб продемонструвати свій запал у цьому світі. А потім було ще щось, що змінилося протягом ночі, води спустошили і викопалиподекуди глибоко грунту, від столиці Толоси до найзахідніших рівнин Жера. І скрізь були докази того, що небесні океани купали це місце годинами, мільйонами років протягом ночі. Морські раковини всіяли землю, деякі скам’янілі, інші ні. Толосати робили намиста з цих черепашок, це був їхній камінь впевненості, камінь запалу та великих емоцій.

Цей камінь впевненості називається «Талос», кажуть, що саме ним друїди вимірювали Всесвіт.

Слово, яке прийшло до нас із цієї епохи Толосату, французькою мовою — «талант», «Тало» також є одиницею часу, це єдиний камінь, який дозволяє нам вимірювати всесвіт із запалом і бажанням, не маючи потреби.




Заєць.


У нас вдома є стара приказка, що ніколи не можна ганятися за кількома зайцями одночасно. Тварина, про яку йде мова, завжди мала добру репутацію, настільки, що, як це часто траплялося серед галлів, її вважали знаком богів. Саме на початку весни, коли природа відроджується, він з’являється, яскравий, як блискавка, але все ще, здавалося б, ніщо, він крокує великими й малими стежками назустріч людській долі. Відомий талісман на удачу, кажуть, що заєць ніколи не бере неправильний напрямок. І так воно стало тотемною твариною; володіння цією фантастичною істотою було символом престижу. Друїди використовували його, щоб знати прикмети, випускаючи його на втрачених рівнинах. Або він біг до сонця, чи до його протилежності, можливо, на схід і молодість, можливо, на захід і старість... боги ніколи не помиляються, вони посилають знаки, і вам просто потрібно знати, що розпізнати. Знаменита книга, самець-заєць, завжди знав, куди йти, щоб знайти свою кохану, знайти рідкісні рослини, і знав чисті водойми. Ця величезна життєва сила принесла йому свою частку магії, заєць проходив рік завжди повним здоров’я, переходячи від зими до літа, кажуть, що він знав цикли життя, смерті та відродження. Коли ми хотіли відвідати інші племена чи інші місця, ми радилися з ним. Бо заєць вчений і всюди побував. Коли богиня смерті прийшла віддати належне і посіяти божевілля на наших землях, люди піднесли їй цей дар, щоб уникнути долі. Тварина життєздатності, здоров'я та плодючості представляла найпрекрасніше, що тільки було на тому світі. Тож богиня-орлиця залишила чоловіків у спокої, хоча б на цей раз.



Рука дурнів.


Були молитви, великі церемонії, підношення, культ предків проживали, повертаючи їх до життя.

Предка дракона шанували воїни, і його жерці багато вимагали від них у практиці своєї дисципліни. Крім усього іншого, заборонялося брехати, а це могло бути причиною соціального занепаду або ще гірше.

Жерці з інших країн намагалися проникнути в царський культ, прямих нащадків дракона, щоб спотворити істину та підірвати авторитет священного.

Кажуть, що один із їхніх предків видавав себе за месію дракона, але він був нічим іншим, як узурпатором, жаба хотіла видати себе за батька-родителя. Але дракон пожер його руку, руку на боці злого духа, тіло не було дворянським, і вони брали з нього приклад. Божевільні зовнішніх релігій брехали, і вони заплатили ціну крові, після того, як з'їли руку брехуна, вони відірвали йому голову, і тоді він, здавалося, тримав дві, одну праворуч і одну ліворуч. Це була фізична смерть і духовна смерть. Це був міф, який розповідали, щоб усі пам’ятали, чого коштувало жабі обдурити культ дракона.




Священні тварини.


Якщо існує країна з тисячею ландшафтів, то це, безперечно, було у випадку з галльськими територіями. Племена значно розширилися й завоювали багато земель. Тут були гори, рівнини, плоскогір’я й болота, ліси й кам’янисті ґрунти, узбережжя, що простягалося уздовж берегової лінії на тисячі кілометрів.

Так багато облич на цій землі могло вмістити лише багато племен, і кожне мало характер своєї землі.

Було багато тварин, зайців, косуль, оленів, гірських левів, срібних риб і птахів було так само багато, як і місць їхнього життя.

Тож племена призначили деяких із них представляти свої території. І, як і всі емблеми, цих тварин шанували, тому що вони втілювали певний дух місця, стиль життя, місцеву культуру та доброзичливий фольклор. Для тварин, які зустрічалися всюди, було вирішено носити їх на прапорах і щитах, тому що вони були загальні для всіх племен і всіх територій. Крім того, кожен з них уособлює божествомісцеві чи більш національні.



Епона.







У нічних хмарах Морі народила морського коника, небесні моря прихистили тварину у вигляді своїх морських зірок.

Серед цих трьох матерів одна мала владу над людством і спустилася на землю в образі принцеси надзвичайної краси. Народилася Епона.

Перетинаючись із великим вершником, який пішов на війну і повернувся з неушкодженою честю, вона запропонувала йому страву, що складається з семи дуже свіжих фруктів. Але згідно з довірою, наданою божеством, вона змусила його взяти лише одну. Усі мають різний смак, але лише один зарезервований для вас, і тоді ви відчуєте нещастя та добро.

Він узяв червоне яблуко, і при цьому жорстокі спогади про війну перетворилися на відкриття кохання. Сам того не знаючи, великий воїн щойно був одружений на одній із семи Сулевій.



При цьому на землі з'явилася богиня коней на ім'я Епона. Саме цю божественну матір зійшла на землю людей, яку вершники обожнювали понад усе. Вона принесла їх нагороду переможцям. Народ віддав їй великі почесті і посадив на трон матерів племені. Епона стала головною матір'ю Галлії. Вона давала фізичну силу і молодість духу завдяки молоку своєї білої кобили, настільки багатому на світло; Бо на небі її небесна частина, вона Морі, показувала всі відблиски місяця до землі. Стимулювання росту рослин і плодів, врожаю, викликання пологів. Епона була його обличчям серед вершників, які його обожнювали.



Кінь залишався серед галлів символом покори та спільності, твариною, яка без страху несла дух у всьому його запалі. Корсики відбувалися в день, присвячений богині коней;



Здається, рудий кінь на прізвисько Рудобьос всюди демонстрував фізичну силу молодості. Кажуть, що Епона виростила двох коней і зробила їх своїми синами, було дві частини тваринності та слухняності. Ось чому вона стала богинею, яка наказує еквітам, чим вони зобов’язані своїм майбутнім.



У Епони було дві дочки, які всюди супроводжували її, вони сиділи по обидва боки від матері на троні земних господарів. Морський коник залишився на небі як один із символів дванадцяти богинь жіночого зодіаку. Дванадцять символів, утворених дванадцятьма сузір'ями, утворили корону Епони, а морський коник розділився на дві частини одного зображення, щоб представляти початок і головний знак.

Інша частина зодіаку була довірена чоловікам.




.

Дамона.

Сьогодні ми добре знаємо сузір’я жирафа, але в інший, більш давній час, його називали «єдинорогом», оскільки

що вона своїм єдиним рогом вказала на вершину дерева, єдинорога небесних морів ще й тому, що нарвал був міфічною твариною серед наших предків, які обожнювали вселенські хвилі.

Галли порівнювали це з оленем, який піднімає голову, щоб пастися на бруньках духовного дерева. Говорили, що ласкава Дамона була нянькою для білого оленя галльської духовності, а також для молодого чорного теляти. Теля перетворилося на величезного бика, про якого стародавні перекази говорили, що це пам'ять і сила світу. Ось так, завдяки йому, йому була присвячена ціла земна територія, 2500 ваших років, він став охоронцем цивілізації, минулого, сьогодення, майбутнього. Це було дуже давно. Лань Дамона була богинею небес, і її зірки живили богів своїм молочним світлом. Про неї ходило чимало історій, її прозвали «божественними грудьми» або «доброю матір'ю». Кожна зірка лані служила вим'ям. Вона була вбита великим мисливцем, але її душа залишилася щасливою в дивовижному світі духів.

Нантос.


Нантос.


Серед намнетів безтурботність прийшла до молодих людей, коли бог виплив з вод Атлантики. Він був богом сили бурі. На побитих західними вітрами та вихорами пляжах. Нантос прибув у величезних припливах, заповнивши небо та вторгнувшись у землю. Божевільний зламав міцні заслони і змусив здригнутися найхоробріших. Його легендарний сміх і гнів текли по схилах і піднімалися по перешкодах зі швидкістю священних коней. Його вітри змішувалися з відомим світом, щоб знести старі речі. Ніхто не міг ігнорувати непевні справи, які поширювалися прибережним світом, і моряки молилися, щоб сила вітру пощадила їх і донесла до місця призначення. Його потоки змішували невизначеність, як непроникні вузли, з серйозністю збентежених людей. Нантос висміював усе, живучи в безпосередності, ображаючи гордих до межі, він наклав на всіх. Його вічної молодості не бракувало загубленим душамзмогли вторгнутися на цю територію наприкінці осені. Він постійно повертався до нападу, насмішкувато, навіть кепкуючи над смутком, що випливав із світу внизу. Нантос Сміхун охороняв кордони кінця світу. Вважаючись тим, хто розхитує встановлений порядок, він також не вагався брати участь у битвах, знущаючись над тими, хто хотів нав’язати свої закони законам богів. І все ж його легкість не мала недоліку, сама смерть тремтіла перед хвилями цього мавпячого короля. Про його присутність найчастіше сповіщали морські птахи, сміючись чайки на ім'я Ерней вторглися на землю, піднімаючи погляди тих, хто втратив надію. Нантос міг змінити все, він нічого і нікого не боявся, він постійно вештався біля воріт потойбічного світу і ось звідки він родом.

Нантос позначав жорстоку силу океану, безстрашність вітрів неосяжної Атлантики, гігантську силу природи. Бог моряків і мореплавців, бог океанських вітрів.


АСЕСОНІОС

Боги заступалися в усьому, у кожній потребі, у кожному питанні, про зцілення. Була сильна людина, яка молилася Кернуну дати йому спокій.

Так вирішив білий олень.

Так народився Ацесоній, китовий бог чудових снів і розвитку характеру. Він був викликаний, щоб швидко знайти сон, щоб мати можливість відпочити і таким чином отримати доступ до aidubno, світу свободи. Це було божество благородства та доброї душевної форми, кит ніс дух на своїй спині, щоб перенести його через небесні хвилі. Тобто в небесному та чарівному світі є заспокійливі місця, сповнені радості. Так Акесоній прогнав кошмарні душії війни, залишивши їх допотопному змію. Йому належали, зокрема, рослини для шаманського використання. Він був богом-цілителем, який ходив з духами посвячених в альбіосах. Acesonios означає: розташування снів, божество з шаманізму.

Цей кит, увінчаний звільненим духом, назавжди залишився позначеним у священному дереві зірок. Ацесонія можна побачити вигравіруваним на срібному котлі.


Габенос.

ГОБЕН.

Був час, коли люди потребували прикладу чистоти, Адамос приніс їм вогонь творення та бажання, але ковалям бракувало сили.


Лугус породив Гобена Пречистого і відправив його на землю. Його матеріалом було залізо, і він був богом фізичної сили, тоді як Огміос був богом моральної сили.


Він також був богом мінералів, доброї крові землі. Говорили, що він бачив далеко і жодна багатообіцяюча змова не уникла його, як і його власна частка захисного металу. Знаменитий Габен демонстрував потужні м'язи під час наполегливої роботи, викликав захоплення своєю поставою.


Таким чином, завдяки Гобеносу люди кували міцні, нетлінні знаряддя праці і виготовляли найчистіші вироби.


Гобен володів мистецтвом робити речі правдивими, і він був міцністю цього галльського світу. Йому присвячували статуї з найчистіших металів.

Пов’язаний з Волканусом-Адамосом, богом вогню творіння, і Укуетісом, богом, що формує метал, останній, отже, був ковалем. Гобена представляли як оголеного бійця або в дуже чистому одязі, а також у щиті, символі міцності та опору. Він був добрим галльським богом, безсумнівно, довіреним богом.

Керіонос


Керіон завжди був частиною західного неба, його дім був у сузір'ї, яке з'явилося під час літнього врожаю. Він був володарем пшениці, якому ми молилися і якому присвятили цей особливий момент. Кажуть, що крик деяких птахів, які літають високо в небі, закликав до збору врожаю, і Керіонос був одним із них. Він жив удень у священному ясені, на березі великої ріки. Захисний і щедрий, вкривав він хати своїми стрехами, так готувався до зими. Він знав орла, журавля та великого оленя на зірках поблизу нього. Він був молодий, не дуже високий і дуже серйозно ставився до свого графіка. Кажуть, у нього був човен, з яким він перетинав небо, як один із сильванських королів. У його родині були інші істоти з небесного дерева, які спустилися на землю, щоб захистити певні святилища, корігенато та інші міфічні феї, які також прийшли з зірок.


SEQUANA.


Місяць знову перетнув небо, його відображення відобразилося на воді, і при цьому богиня спустилася на східну річку, джерело якої було приховане, і вона йшла по воді, слідуючи за течією на захід.

Між Альпами і Вогезами є територія, де утвердилося суворе плем'я. Вони поклонялися божеству під назвою «Секвана», богині суворих вод, яка панувала над Соною. Вночі Секуана була красивою, чарівною молодою жінкою і сВдень ми могли побачити його у вигляді білої качки, досить рідко. Вона стала матір'ю річки і їй за це вшановували, щоб привернути її блага.


Ці чоловіки з Галльського Сходу були войовничими, їх називали «Секвани», тих, хто був із міцного каменю та того, що триває з часом, «Сего» було певністю. Постійно воїни конфліктували з іншими народами. Вони жили в країні, створеній з суворості, доброї плоті та крові, вони були важкі та могутні, несучи кровожерливий жар у кожну битву, як цунамі. Ми бачили, як вони спускалися з навколишніх гір, палко налаштовані битися з небажаними людьми. Їхні божества супроводжували їх, як привиди, охороняючи кордони богині вод.


Їхня столиця називалася Везонтіо. Сона в той час називалася «Суконна», річка Секвана, вона була головним місцем проходу на північ і торгівлі священним бурштином.

Вона часто представляла божество-захисника річкової торгівлі на перехресті східних шляхів.

Кажуть, що побачити білу качку біля витоків Сони було б доброю прикметою, але також з’ясувалося, що тамтешні тумани, густота яких заважає кудись дістатися, населені душами стародавніх людей інший світ, стережіться тих, хто приходить заблукати в цій країні.



осінь


Автомн був четвертим вершником року, пам’ять про нього дійшла до нас через певні написи, а також завдяки каменю, вигравіруваному за 3000 років до нашої ери, контури якого дивним чином залишилися недоторканими часом. Він носив спис і меч, він був богом з поганими ознаками. Його роль полягала в тому, щоб полювати на живих, вистежувати їх на межі смерті. Він багато вбивав, щоб виправдати те, ким він був, нещадним мисливцем. Одного разу він погнався за молодою ланню, яка благала залишити її в спокої, зберігаючи її природну красу, але доля вдарила. Бог довго переслідував її, і нарешті вона піддалася сумній долі, яка її чекала, пронизавши її списом і позбавивши її життя. Так дух лані знайшов те, що шукав від свого земного народження — вічне життя. Її дух, звільнений від її смертного тіла, почав посміхатися, а потім нескінченно сміятися, тому що вона придбала, залишивши після себе свої тілесні останки, безсмертя богинь, сублімованих у всій їхній красі.

Бормос.



Переселення галатів відбулося задовго до відомої історії, плем'я під назвою «Маріандуні», що населяло стародавню Віфінію, на північ від стародавньої Галатії та маючи сусідами плем'я під назвою Бебрікос, брали участь в експедиціях аргоських воїнів. Можливо, вони походили з родових володінь Айгуасі або боянських земель.

Це було до того, як письменники помітили перші галльські поселення на Сході.


Але найцікавіше те, що кажуть, що маріандуні мали своїм героєм якогось Бормоса, батьком якого був бог і цар світла Лугус.

І знову на їхній території є згадка про дикого кабана, який убив старого друїда, просвітивши його образи.

Бормос, також званий Борманос, втілив одне з мистецтв Лугуса.

Кімру.

Приблизно в той самий час королівство Кімру, Уельс, послало своїх воїнів завоювати сусідні землі. Мешканців нової території тоді називали кіммерійцями, яких прозвали «людьми ночі».

Це був народ вершників на чолі з царем на ім’я Лугдам. Вони були нащадками бретонських цимбр. Світла магія Лугусів оволоділа, і ці східні території майже тисячу років належали галатським племенам.


Маркос.


Але люди думали тільки про себе, і були ті, хто кинув їм виклик.

Боєць підійшов до трону сонця і на очах у всіх відмовився від Луга, образив його і голосно кинув йому виклик.

Потім світло сонця потьмарилося, важкі хмари зібралися навколо трону, Лугус розлютився, і його обличчя змінилося обличчям Танаріса.

Боги ніколи не підкоряються людям і не змішуються з ними, тому що вони негідні бачити і розуміти справжнє божество.

Вершник на бочці, посланий на землю посеред шторму, його звали Маркос. На ньому був шолом, прикрашений пташиними крилами, і сяюча зачіска, нагрудник і все його бойове спорядження були тверді, як метал, накидка майоріла від штормового вітру. Він блискавично прибув на свого коня і, з оглушливим шумом топчучи необачного, відрубав йому голову і вчепився в спину. Тож кожен бачив, що сталося з тими, хто кинув виклик богам. І ходив скрізь по вулицях і по всіх краях, щоб усім надовго запам'яталася пригода побитого профанця.

Його тіло залишилосяземля все ще тримає меч, який не встигли використати, кістки вивихнуті ударами копит коня Маркоса, напівбога, народженого на землі, сина бурі та мстивої феї.

МАГОС.


Знання потрібно було передавати, Огміос керував рангами, але не володів усіма знаннями про магічні камені.


Одного разу дракон народив сина на ім'я Магос, він знав пристрасті і був магом душ. Він вирішив зібрати всі знання світу, для цього йому знадобилися камені священної гори.


Він довго просувався вперед і відвідав усі галльські країни. Пішов до вождів племен, щоб обговорити з ними кожну з визначених особливостей, охоронцями яких вони стали. Кожен його крок занурювався в скелю.


Минуло кілька років, і йому вдалося зібрати красу всіх каменів пристрасті та всіх металів і каменів, які підтримували Галлію, цей скарб був настільки великим, що досяг неба. Тоді маг повернувся до своєї початкової точки і заснував школу, де навчали правди про елементи та походження галльських знань, про предківське походження нашого народу.


Коли він помер, Магос попросив, щоб його поховали під купою каміння, великим курганом, місце розташування якого трималося в секреті. Щоб обдурити розбійників могил, скрізь було оголошено, що вони повинні докопатися до центру землі, щоб дістатися до скарбу. Він багато чого дізнався про наш світ, став чарівником. Він багато разів перевтілювався через своїх нащадків. Вони стали великою родиною купців, які згодом використовували магію. Це були ті, хто розмовляв з усім світом, родина мандрівників, які знали криву Землі та положення планет так само добре, як і звивисті стежки, приховані від простих смертних.


.

Лароссо і Леріна.



Його також називали Ларосом, рибалкою та землеробом, він був богом-покровителем місця, яке було запропоновано людям, дивовижного острова поза межами цього світу. Місце, де давалися прикмети.

Мандрівник, який прибув здалеку, попросив допомоги у Ларрозо, який шалено закохався в неї назавжди; його нещастя полягало в тому, що він не міг одружитися на жінці. Останній запропонував йому гілку і сказав: «Ця гілка — це гілка дерева справедливості, і щоб мати можливість, ти повинен посадити її в місці, куди тебе занесуть вітер і пил». Слово було тверде і вуха почули, вітер відніс Леріну на острів зовсім поруч з нею. Саме там вона перетворилася на дерев'яну ліру. Тоді вона стала вічною, між світанком і трамонтом, єдиною мешканкою острова, звідки лунала музика, щоб зачарувати слух Ларросона, що жив на сусідньому. Таким чином, ці два острови були об’єднані любов’ю та розділені тілом у спокої та красі цього ландшафту назавжди. Пара була захищена мілководдям і морем навколо них від цікавих глядачів.

Острів Ларросон прийняв коледж миролюбних друїдів, які вшановували його історіями та поетичними переказами. Коли в Леріні його святкували протягом тривалого часу, з вільхової гілки виготовляли дуже гарну ліру, якій приписували чарівні чесноти, наприклад, здійснення божественного правосуддя, зцілення людей завдяки її брунькам і викликання долі. Мабуть цей острів ще називали: острів недоторканних дів. Ці два нероздільні місця й сьогодні називаються Леринськими островами.

Як і всі матері, Лерина представляла цілу територію, острів, який їй належав.

Xuban


Андуни смерділи навколишнім середовищем, вони створювали бар'єр між світом мертвих і світом живих, ці смердючі води служили притулком для старого Гризеліса. Ці відьми нещастя крали душі й спотворювали тіла. Їхня брехня роз’єднувала людей, руйнувала родини і спричиняла хвороби, а потім і страшну смерть тих, хто заблукав у туманах безодні. На краю цих вод жив Сюбан, прихований геній. Він так добре сховався, що його форми ледь можна було розрізнити в багнюці. Але ми могли почути, як він у певний час, живучи в ночі, постійно говорив про свої власні якості, постійно порівнюючи себе з великим королем, наділеним божественною силою. Зі звуку його голосу люди думали, що він величезний, але насправді він приховував у темряві слабкість слабкого мускулистого тіла. І Сюбан змусив тих, хто його слухав, повірити у що завгодно. Що він високий, що він чарівник, що він напівбог і багато іншого. Мав талант чарівника і брехуна. Тож ми ставили багато питань про нього, одного разу хтось сказав, що його пороки прийшли до нього через отруйний укус дракона. Власне, так її потім і репрезентували під час великих вечорів оповідань. Другий дракон увечері, у смердючих болотах, з’їв Сюбана з тілом жаби. Щоб покарати його за всю брехню, яку він говорив, щоб обдурити людей. Так буває з тими, хто не може зрозуміти двох частин дракона.


Орчія


Стародавні друїди добре знали її, цю богиню неба, якій підносили весняні ягоди. Якщо існувала фантастична істота в стародавньому світі, яка знала небо і силу вітрів, то це була Орсія, сокіл ворожбитських ритуалів, який пронизує найбільш збережені таємниці. Тварина, повна благородства, була приборкана чарівниками. Її влада над бурею була страшною, вона захищала священні діброви водночас зі скарбом із багатьох срібних жолудів. Взимку Орсія усамітнювалася на острові-заповіднику біля нашого узбережжя, щоб повернутися до пори літньої магії. Коли ми побачили сокола в небі, це було гарним знаком, але Орсія зберегла свій дикий характер вбивці, лише друїди Карнутів могли наблизитися до неї в заповідних природних заповідниках. Багато героїв та інших злодіїв хотіли заволодіти його скарбами та секретами, але ніхто так і не повернувся з цієї пригоди, щоб розповісти історію. Вона бачила пастки здалеку, була швидкою, як блискавка, знала, які з них йдуть, і була нещадною, як того вимагала її дика природа.

Магоріс.


Він був стародавнім богом чи, скоріше, таким собі магом, і він знав багато таємниць світу. Він умів рахувати нескінченність і одного разу зумів розділити її на чотири частини. Кажуть, що чотири вітри життя штовхають туди, де стримують повсякденні пригоди, що ті, хто отримав їх у дар, можуть без обмежень рухатися вперед або переглядати свої бажання та вчинки. Свого роду інтерпретація потенціалу вільних людей робити те, що ми хочемо, визначена друїдами, які підраховують час кожного з наших людей. Таким чином, вони могли сприймати чотири сторони відомого світу, як їм заманеться, оскільки чотири частини нескінченності, її символ, вказували на те, що доля належить вам навіки. Та слава тобі назавжди здобута разом із міцним здоров’ям. Цей бог умів рахувати і був одним із богів комерції та плідного обміну. Його славу колись співали в неметонах за його переваги, його бренд був дуже відомий. Маджіорікс приносив мир скрізь, де б він не з’являвся, його шанували на великих територіях як одного з великих старійшин, божественне втілення бога торгівлі, пов’язаного з однією зі священних тварин, шерсть якої він, можливо, носив.







Коза-єдиноріг.


Біля вогнища розповідали історії, усі сім’ї приходили послухати місцевого казкаря, а іноді й кілька мандрівних бардів, які поверталися з казкових мандрівок, до того ж вони знали рослини та ліки. Багато таємниць оточувало цих персонажів, і їх часто запрошували розповісти про їхні чудові зустрічі.

Один із них оселився у Вірудіні, одного вечора він розповів про істоту, яку зустрів на узбіччі дороги. Він бачив своїми очима: коза-єдиноріг. І тому він описав це дуже докладно.

Звір був схожий на козу, але вуха його були схожі на два листки, його лоб виріс, як єдиний ріг, а на самому кінці було, як маленьке сонечко, дуже жовте, як жовток яйця. Форма його голови була схожа на козячу, але замість ніздрів був дзьоб. З дзьоба видихала щоразу хмаринкуПоки вона дихала, ця рухлива хмара згорталася й приносила навколо неї, як запах найпрекрасніших парфумів радості, і вона прикривала нею свою спину. Його дуже довга шия нагадувала складки черева змії. Його кістляві ноги також були схожі на ноги диких кіз, але замість хвоста був інший лист, облямований і світлого кольору. Одна з волосин цього знаменитого хвоста згорнулася в серпантин, і це було дуже гарно, — сказав бард-медик. Тож порадив усім уважно дивитися на краю доріжок, бо цілком могло статися, що ми знову натрапимо на неї на околиці. Так народився знаменитий галльський єдиноріг, але точно, це був козел, а не конячий. І ось іншого дня хтось прийшов додому зі знаменитим єдинорогом. О священний бард-чарівник, він не міг сказати, що ця штука насправді має листя, а також квітку замість голови!

Так чудова тварина згодом стала символом травників. А ви знали, що коза їсть добрі цілющі рослини і ніколи не отруюється? Вона ніколи не помиляється. Сьогодні її називають дикою «шевретою», самкою козулі. А його квітка? Квітка з ріжком і дзьобом, єдиноріг.



Ворона.


Вони об’єднувалися в племена і використовували території. У кожного свої історії та міфи. Серед племені карнутів вони розповідали історію про пустотливу ворону. Навесні він сідав на спини коней, щоб прошепотіти їм кілька снів, іншого дня ми бачили, як один із них піднявся так високо в небо, що цей гурман зміг відірвати гілку омели від зіркового дерева і повернути її до святилища. Крім того, ми з цікавістю чекали його ознак. Тому що тварина завжди населяла священні землі. Вранці ми чули, як він кликав своїх коханих по скошених літніх луках. Фанатики та дурні сприйняли це як знак від богів, тому що вони висміювали їх. Скільки тонн пшениці він украв цього року? Ніхто не знав про це, але ніхто насправді не засуджував його, тому що в разі проблем він попереджав усіх навколо, щоб вони були поруч. Його також вважали музикантом, казковим звіром, подібним до цього галльського ворона з синіми відблисками на чорному, кольорами ночі, символом богів і богинь.


Бардівські хроніки.


Барди розповідали історії минулих часів. Ми пам’ятали стародавніх королів, їхні імена та подвиги, їхні вчинки, їхні шлюби з містами, довгі родоводи, що охоплювали сотні чи тисячі років, усе це через цих відомих священних бардів. І все це було надзвичайно важливо, тому що вони зберігали і повертали пам'ять про тих, хто мав бути перевтіленим пізніше.

Ці хроніки, що зберігаються в пам’яті людей, не повинні були бути написані в той час, щоб зберегти пам’ять живою, зі стилем професійних митців, які підтримують вогонь чування та пристрасть натовпу. Але була ще одна причина, чому ці старі історії не були записані, і це було тому, що погані люди, боягузи, невдахи, тирани та вбивчі лідери, які збожеволіли від влади, сповнені себе через божественність, яка була надано їм, добре, що всі вони повинні були зникнути з пам’яті, щоб ніколи більше не перевтілитися. Тоді ми добровільно забули їхні імена, їхні вчинки, а також місце їх могил. З усіх людей, королів і королев, героїв народу та напівбогів, які мали повернутися, пам’ятали лише найкращих і лише тих, хто був красунями з казок минулого. Від інших нічого не залишилося, і друїди, барди, змусили їхні сліди зникнути в хвилях великої історії націй, народів, мов і племен.




Духи.



Стоячі камені.


У друїдстві сказано, що кожне місце на цій землі є особливим і що кожне місце має свою королеву. Стоячі камені пов’язані з небом, але не тільки це, вони були розміщені в місцях, позначених магією наших предків. Власне, ці камені служили древнім людям орієнтирами, як на живій карті. Ми говоримо про магію, сили, особливих духів, коли обговорюємо наш досвід там. Майже ніколи не говорять про те, що ці місця ще належать стародавнім людям і що тільки їхні нащадки можуть зрозуміти їх і жити поруч з ними. Ніби ще були стародавні духи, які захищали свою землю, своїх нащадків, ті традиції, які їм найближчі. Кожне розташування стоячих каменів у цьому світі належить духам, стародавнім богам і царям, які там жили. Там, на цих сайтах, удача належить лише їхнім нащадкам, а нещастя — загарбникам, ніби вони й досі були позначені тДуже стара магія.


Дукававіос.


Чоловіки, жінки, діти та люди похилого віку вважалися священними істотами, і всі вони отримали дар вічного життя. Крім того, коли хтось помирав, фізичне тіло повинно було зникнути з поля зору, щоб біль з часом пішов із сердець живих.

Потім душі йшли жити вночі, і іноді вони проявлялися в певних формах. Цей дух ночі називався Ducavavios, щось на зразок сутності, про яку можна було здогадатися, не бачачи їх. Ці душі володіли ніччю, зробили її своїм світом і залишили позаду суворі реалії земного життя. Дукававій, ставши вільною душею, увійшов у свою ніч, щоб царювати там, йому довелося залишитися там на час, щоб він знову перевтілився. Кажуть, що деякі залишалися в ночі і ніколи не поверталися на землю, знаходячи притулок серед білого дня в глибоких порожнинах або, можливо, також на іншому боці землі, де сонце ніколи не досягає їх, залишаючись у своїй божественній частині творіння. Іноді кажуть, що певні люди можуть піти туди, перетнути ніч, приховані під плащем, і повернути таємниці потойбічного світу та великого палацу богів.




Священне дерево.


Ліси і ліси, осередки первісної природи і появи богів життя, були об'єктами поклоніння.

Були присвячені місця, священні ліси та гаї, оточені частоколами та ровами, і ці гаї належали первісним богам. Коли люди з невойовничого, цивільного населення, зі знатної касти переходили від життя до смерті, їм було запропоновано святилище навколо цих лісів, щоб наблизити їх до богів первинної чистоти. Ці ліси належали до цивільного, а не військового культу, культу мертвих і вічного життя, навколо дерев, які вважалися найдавнішими свідками історії людства. Голови цих людей були видалені, щоб їхні духи, звільнені таким чином від земних тіл, змішалися з духами дерев і таким чином повернулися служити богам первісної чистоти.



Мова мертвих.


Так живемо і вмираємо, відсидівши. Кажуть, що всі мертві одного дня перевтілюються й приймають тіло з плоті. І оскільки ми сумуємо за тими, хто пішов з життя, ми продовжуємо з ними спілкуватися. У галльській релігії сакральна мова служила для встановлення зв'язку між потойбічним світом і світом живих. Деякі жерці-чарівники розмовляли з мертвими через їх реінкарнацію, а галльська мова зберігала таємниці. Посвячені вміли зрозуміти, коли ситуація перестала бути нормальною, коли мертві, заважаючи живим, просили повернутися на землю. Ця магічна мова практикувалася в місцях поклоніння. Вважалося, що в певну пору року він може розмовляти з небом, різними богами та героями минулого. Було багато спекуляцій про людей, які божевільно говорять про те, що вони одержимі душею померлої людини, яка хоче перевтілитися. Було сказано, що для мешканців іншого, темного світу, яскраві фізичні образи не обов’язково були помітними, натомість жителі фізичного світу казали, що темний світ насправді не дуже придатний для життя, ніщо не варте того, щоб його виразити та демонструвати краса в оригінальному світлі.

Священна мова насправді мала два священних і непримиренні обличчя людської дволикості. Дві сторони леза, сторони меча долі, залежно від того, з якого боку він упав, марність і серйозність ситуації змінювалися, наче за помахом чарівної палички, бо це й справді була вся основа її розуміння... все трималося на двох божественні обличчя, світлі й темні, марність і серйозність стали напівбогами.


І священна мова говорила і за живих, однією з головних її заповідей було вигнати неробство та марноту. Люди, які нічого не робили, туристи, були дуже неприйнятні населенням, люди, які несвідомо розважалися, мали репутацію людей, яких переслідують dusios, сили пороку та злоби. Бо між галлами ми говорили не в повітрі і даром. Таке ставлення стало каратися богами-попечителями, друїди відповідали за забезпечення поваги до доброго морального порядку.


Криваве небо.


Під час численних битв усі знають божественний закон, яким їхні друїди поділилися з ними.

Територіальний захист благородний і створює стабільність і багатство. Атаки з інших територій - це часи, коли тільки боги та богині вирішують результат битв. Були переможці та переможені, загарбники, якщо вони вигравали битву, мали віддячити богам численними підношеннями, щоб їм було прощено насильство. Але якщо вони програли на полі битви у війні, яку вони почали, наприкладУже тоді боги бенкетували їхнім тілом у святилищах. Його називали райськими похоронами невдахи. Тіла ворожих воїнів, які загинули в бою або були згодом принесені в жертву, виставляли в святилище, щоб небесні птахи прилетіли, пожерли їхні трупи та повернули їхню частку богам війни. Голови найсміливіших були відрубані, щоб зберегти їх у кедровій олії, а інших спалили, щоб вони ніколи не поверталися до цього місця...




Uirocatos.


Тільки правда повинна перемогти на полі бою, бо вона належала богам.

Ця боротьба за правду також набула багатьох аспектів у цивільному житті. Огидна поведінка, брехуни, бандити, злодії чи вбивці були засуджені до жахливих покарань, оскільки в давнину вважалося, що вони були нечистими духами. Нечистий дух був схожий на хворобу і злих духів. Потім сталося, що їх засуджували і виставляли в громадських місцях для тортур, щоб застерегти людей, щоб вони не наслідували їх.

Існує також давня традиція щодо цих нечистих духів, вони повинні були зникнути назавжди, тіла та майно, навіть їхні цінні предмети були знищені або переплавлені. Таким чином, у своєрідному релігійному акті, Uirocatos, боротьбі за правду, ми гарантували, що вони ніколи не повернуться. Коли йшлося про цілі племена, які завдавали шкоди переможцям, нерідко їхні імена стиралися з усіх карт, щоб вони більше ніколи не з’являлися знову. Зрештою, вони були лише злими духами.


Священна посудина.


І друїди мали чашу, води людської історії.

У вазі була збережена душа когось, одного з богів, які прийшли на землю. Священна посудина містила всю духовну силу одного з перших засновників. Ця ваза, ця чаша була вирізьблена так, що в ній можна було впізнати одного з давніх царів, і вона належала великій богині.

Контейнер вдень і вночі охороняли четверо охоронців. Одного разу вони сказали... що він повернеться, і його магія з ним. Бо ця стародавність передавалася з епохи магії, часів в історії, коли жерці, маги та всі надприродні сили були невід’ємною частиною середнього світу.

Але одного разу прийшов злодій, увесь закутий у мовчазний плащ. Він схопив предмет і втік з ним. Відтоді не було жодних новин, але духовна сила поступово впала, залишивши магів мало влади. Барди також втратили силу, яка володіла ними до того часу, і поринули в злидні, позбавлені давньої магії.

Також кажуть, що якби вазу розбили, то дух того, хто потрапив у пастку, втік би, ймовірно, щоб перевтілитися. Існують деякі графічні підказки існування чаші, але що з нею сталося?

Багато торговців колекціонують ці галльські предмети з іншого часу. Багато зникло і з музейних скарбниць. Але цей об'єкт...



Священне тіло.


Люди, що вступали в релігію, були частиною священного тіла її охоронців догматів. Галльський космогонічний план із вісьмома розгалуженнями, що представляють три світи, підземний, земний і божественного, що живе на небі, був окреслений на тілі віруючих і релігійних. Тож, зліва направо, правою частиною тіла вважалося, що належить до людської тварини, плоті та крові, центральна частина була лише людиною, а ліва частина належала духовному світу людини, але лише духовному. Таким чином, ми носили одяг з певними позначками, що відповідають цьому космогонічному плану у восьми частинах, дев'ята — центральна.





АЕРЕДА.


У закритій долині лунали військові пісні, тут проходили обряди проходження, через серйозні випробування вшановували Аереду, киплячий дух великого казана гори. Його вівтар був піднятий біля небес, це був жертовник мужніх, мужніх воїнів, це була священна область, і саме туди приходили молитися його учні.

І люди померли, але залишили нащадків, тих, хто мав увічнити кров дракона, яку вони самі отримали від своїх прабатьків, Аереда Червона була там, щоб забезпечити це. У цій долині Піренн у стародавні часи шанували це божественне походження, що походить із землі.

Метал, з якого виготовляли зброю дракона, було взято з цієї долини, де вулканізм все ще інколи гуркотів, змушуючи чути й відчувати всю силу предка королів і великих воїнів. У їхніх жилах і в їхній зброї текав той самий метал, і вони були оживлені боротьбою з пристрастями більше, ніж будь-яка істота на цій землі.

Саме сюди прийшов Аереда, непереможний дух, що піднявся з полум’яного підземелля й досягвершина гір, майже до неба, як струнка і гігантська вершина. Цей мав забезпечити силу й бадьорість, суд над смертними, щоб вселити страх у серця ворога. Аереда Ізарнон, чиє тіло було зроблено з виграшного металу і чий характер був сильним, саме лава циркулювала в його жилах. Так само був і той, хто передав нашому народу кров священного дракона в їхніх мечах і списах.

Там небо інколи набуває темно-червоного відтінку ввечері, коли сонце сідає. На високих мисах є залізисті жили, які виробляли дорогоцінний метал, розжарені вогнища переробляли шлак, запропонований драконом.

Такою ж святинею була кована зброя. Мечі були синонімом свободи та долі, великої духовності та правди. Саме це місце, де навчалися майбутні воїни, було котлом навчання. Кожному воїну — меч, доля, свобода не служити нікому окремо, там еквіти взяли свою долю в свої руки. Ми кували зброю, як кували тіла воїнів. Серед галлів це було божество магічної зброї, найкращої якості, як божественна кров, що тече в тілах обраних, усіх нащадків і синів дракона.




Дулловіос.


Уночі блукаючі душі губляться назавжди. У темних лісах і лісах колись жив один із них, який належав одному з цих шукачів пригод, з тих, хто не слухав заборон мудрих. Бо в темні ліси заходити було заборонено, інакше в село ніколи не вернешся. Про заблуканих людей говорили, що їхні душі вічно блукають у темряві, жертви помсти чарівників тисового дерева.

Так туманний дух довго мандрував без мети і нічого не знаючи про своє призначення, магія понесла його далеко від дому. Іноді йому здавалося, що він чує звуки музики, і, починаючи танцювати, він уявляв, як навколо нього грають на священних інструментах богів. Дивось думав, що він щасливий, але він уже нічого не знав, при найменших ознаках життя він тік, щоб заблукати ще глибше. Уже в селі казали, що він несерйозний, що з ним щось лихо станеться.

І ось одного разу, голодний і немічний, він знайшов світло, якого шукав посеред галявини. Це його розбудило, і раптом він схопив його і більше не відпускав. Кажуть, що він повернувся додому після багатьох років блукань зі світлом на своєму шляху, але він сильно змінився. У цьому всі скоро визнали, що він був єдиним, хто міг вести їх, не загубивши їх у темряві. Коли він зник, його назвали Дивосом, але коли він знову з'явився, його назвали Дулловіос, йому дали нове ім'я, тому що він став друїдом.


Лагодос.


Серед галлів смерті не існує; життєва субстанція витікає з тіла, щоб відродитися в іншій формі.

Серед деяких гірських племен ми пам’ятаємо Лагодоса, старого чоловіка, який усе своє життя вдосконалювався, щоб вшановувати світло Лугуса, світло духу. Коли полум'я покинуло його тіло, дивне сяйво знялося, щоб востаннє піднятися скелястими схилами. Вона майже досягла вершини гори, світ богів угорі, і саме там виросла рослина під назвою лагуна, veratre.

У землях, вологих торфах, де божественна думка вітала тих, хто повстав.

З тих пір усіх старих мудреців називали «Лагодос», а друїдок «Лагусса», тих, хто піднімається разом з вершинами. Говорили, що вони були унікальними, тому що вони завжди були єдиними, хто оселявся там. Ці гірські торфи вважалися священними місцями, де люди залишають свій слід. Міф говорить, що саме в цьому гумусі живуть великі духи, які живитимуться вічно. Бо там нагорі всі, хто увійшов у вічність.